— Чи тобі повилазило? Не бачиш, як віє? Хто тут поїде через степ на вірну загибель! Кожному життя дороге. Нема відповіді з Оренбурга.
На третій день увечері Шевченко пішов до Лідії Андріївни з таємним наміром розповісти генералові, що виробляє з людьми Глоба. Лідія Андріївна зустріла його сумна і схвильована. Шевченко одразу помітив, як вона змарніла.
— Нашому татові все гірше й гірше, — відповіла вона півголо-сом на його тривожне запитання, і підборіддя її затремтіло. — Я все літо казала йому: візьми відпустку, їдь на Кавказ до сонця й тепла, до цілющих вод. У нього давно застуджені нирки. Та хіба його можна умовити!! А тепер йому погано. Такі набряки — жах! Ноги як колоди. І ще цей буран. Тепер уже з Орська не вибратись. Боже мій, невже він тут загине?
Шевченко, як міг, почав утішати Лідію Андріївну й Натангу.
У вітальні в кутку сиротою стояв замкнений, вкритий пилом рояль, до якого давно вже ніхто не торкався. Наташа помітила пил, побігла по ганчірку і почала витирати верх і клавіатуру. Рояль відгукнувся їй різноголосим гудінням, і одразу з глибини дому почувся хрипкуватий генеральський бас:
— Хто там?
— Це Тарас Григорович, — відповіла Наташа. Хто? Не чую! Кличте сюди! — наказав Ісаєв.
Лідія Андріївна ввела Шевченка в спальню хворого. Вікна були щільно затулені важкими портьєрами з солдатського сукна, вишитими руками Наташі. Пашіло від груби, а на столику біля ліжка серед аптечних пляшечок з довгими рецептами горіла висока свічка.
— Здравія бажаю, ваше превосходительство! — виструнчився Шевченко.
— Здрастуйте, любий мій. Сідайте, — простягнув йому руку генерал. — Розповідайте, що у вас новенького?
— Здається, крім завірюхи, нічого нема.
— Завірюха? А що це таке?
— Ну, метелиця, або по-тутешньому — буран.
— Ах, ось що! Так чого ж ви мене тримаєте в темряві? Відкрийте вікна! — раптом обурився генерал. — У мене очі, Богу дякувати, ще здорові.
— Не можна, татуню, — заметушилася Лідія Андріївна. — Я третій день посилаю до Мєшкова, прошу його виписати скла і прислати скляра. Треба негайно вставляти зимові рами, а в них нема шибок. З вікон дме. Холодно, а тобі погано від холоду.
— Мерзотники! В струнку тяглися, поки я був здоровий... Гадають, що я своє вже відспівав... Але я ще живий, чорт забирай! Я їм наказую! Паперу! Пиши: негайно видати скла, прислати скляра. Є такий у них у третій роті.. .1 киту...
Лідія Андріївна швидко написала записку, генерал підписав і віддав Тарасу Григоровичу.
— Не в службу, а в дружбу, дорогий... Підіть до нашого бурбона. Хай негайно випише.
І раптом, глянувши на ноги Шевченка, здивовано зупинив його:
— Чому жвинев валянках? Адже ж надворі мороз?
— Не видали ще, ваше превосходительство. А мороз добрячий: сьогодні двадцять три...
— Чорт зна що! А стройове навчання припинено?
— Нікак нєт: провадиться за розкладом. Тільки... — тут Шевченко на мить загнувся, тоді наважився: — Тільки в нашій роті майже півсписочного складу відморозило собі ноги. Багатьох забрали в госпіталь. Просто гинуть люди...
— Та-ак! — протягнув генерал. — Хвалю, хвалю! Подаєте нам приклад християнської любові до ближнього. Мєшкова мені! Глобу! Сорокін! — гукнув він денщика. — Біжи по офіцерів. І каптенармуса сюди! А ви, дорогий мій, ідіть краще додому. Не треба, щоб вони вас тут бачили! Заклюють, коли я помру... І ти, Сорокін, мовчи, що Шевченко до нас ходив. Лідонько, дай Тарасу Григоровичу мої катанки. Ні, ні, не відмовляйтеся. Мені видадуть нові, а ви поки що в них покрасуйтеся.
Розмова розхвилювала старого. Безсило впав він на подушки. Шевченко навшпиньки вийшов зі спальні. Наташа принесла йому в передпокій валянки і ватяну стьобанку під шинель і примусила його при ній одягтися.
Генералові з кожним днем гіршало. Він лежав нерухомо, безсилий, жовтий, в якійсь незрозумілій заціпенілості, з напівзаплющеними очима, набряклий, наче весь налитий водою... Доньки день і ніч чергували біля нього. Шевченко заходив щовечора змінити змучену Лідію Андріївну або Наташу. Лікар Александрійський щодня одві-дував хворого, але ніякі ліки не допомагали.
Якось, виходячи від Ісаєвих разом із лікарем, Шевченко спитав його:
— Невже нічим не можна йому допомогти? Александрійський знизав плечима.
— У нього застарілий нефрит. Медицина тут безсила. В початковій стадії, в теплому кліматі, де хворий не може змерзнути і тим більш застудитися, вживає багато овочів, дехто видужує, але тепер вже пізно...
— І довго він ще конатиме?
— Кілька тижнів — не більше. Він уже майже три роки серйозно хворіє...
Біля ліжка хворого дні тяглися повільно й важко. Іноді Ісаєв починав кидатися, вигукувати уривчасті, недоладні слова, потім голосно стогнав від болю, і доньки ніяк не могли добитися, що в нього болить, і тільки клали йому на гаряче тім'я льоду, а тіло обкладали пляшками з гарячою водою. Лідія Андріївна була сувора й мовчазна в своєму горі, а Наташа раз у раз тікала в темну вітальню і там, уткнувшись обличчям у диванні подушки, тихо плакала і поверталася в спальню хворою, з підпухлими повіками і не по-дівочому гірко стиснутими вустами. Сорокін і Гордєєв, другий денщик, якого жартома звали шеф-поваром, бігали в аптеку, топили груби, і день і ніч наставляли самовари для грілок.
Останні дні Ісаєв нікого не пізнавав і майже весь час був непритомний, але двадцять п'ятого листопада пізно ввечері він раптом розплющив очі, ніби прокинувшись під довгого сну, повів ними по кімнаті і зупинив погляд на Лідії Андріївні.
— Де твій чоловік? — раптом спитав він. — Він зараз був тут... Приходив по мене, — додав він чужим, глухим голосом.
— Тату... Татунечку, це Тарас Григорович, — злякано пробелькотіла Лідія Андріївна, а Наташа прикусила носову хусточку, щоб не закричати від жаху.
Шевченко поклав на гарячу голову хворого лід і обережно витер піт, що раптом рясно виступив йому на обличчі буйними краплями. Ісаєв глянув на нього довгим невидющим поглядом, потім опустив повіки. Дихання його стало клекотливим і переривчастим, наче в його легенях стояла вода. І руки почали повільно холонути.
Шевченко зрозумів. Він узяв Наташу за плечі і тихо, але настійливо повів у їдальню, всадовив поруч себе на диван і міцно й ласкаво стиснув її пальці. Вони мовчали. Та й що можна було сказати, коли поруч відбувалося велике таїнство смерті!.. Самовар мирно муркотів на столі. В димарі ледве чутно висвистував вітер, і десь за грубою іноді заводив цвіркун свою сухувату затишну пісню.