— Кажу вам, — упевнено повторював Станіслав Крулікевич, — що, скинувши Людовіка XVIII, французи незабаром скинуть і цього липневого Луї-Філіппа. Недурно каже народна мудрість: хрін за редьку не солодший. Раніш страждав народ від самих аристократів, а тепер додерлися до влади й фінансові магнати та мануфактуристи. На мануфактурах робочий день по 16-18 годин на добу. Селяни розорюються, тому робітників стає більше й більше. І коли всі ці блуз-ники одразу вийдуть на вулиці Парижа, погано буде Луї-Філіппові. Франція зараз задає тон усій Західній Європі. І відгомін її революцій розхитує і прусський, і австрійський абсолютизм. Присягаюся, що незабаром в цілій Європі не залишиться ані кріпацтва, ані самодержавних монархів.
Такі слова бадьорили Тараса Григоровича, з почуттям полегшення повертався він від гостинних друзів, несучи під пахвою нову книжку, а в серці — промінь надії, що доживе він до кращих часів і знов побачить волю.
У хату Лаврентьєва він майже не приносив книжок, щоб не накликати на друзів нової біди. Ішов у степ і або довго читав, або знов писав вірші, або мовчки сидів десь над рікою, заглиблений у думки.
Іноді супроводив його й Фішер, тому що генерал Ісаєв тяжко захворів і, відбувши з хлопчиком належні години занять, Фішер делікатно зникав, бо розумів, що Лідії Андріївні й Наташі не до гостей.
— Пишіть! Пишіть знов! Частіше нагадуйте про себе, — твердив він поетові. — Але не проговоріться, що живете на приватній квартирі.
Тарас Григорович зітхав.
— Вже писав. Писав Сажину74, Лизогубові, писав Плетньову75 й Далю76, Григоровичу77 й Гребінці78. Думав звернутися до Жуковського79, але Герн довідався, що він за кордоном. Писав навіть Карлу Великому, як звали ми професора Брюллова. І ніхто не відповів ані слова. Ви тільки вдумайтесь уце — ні-хто!
— Пся кров! І це називається друзі! — обурювався Фішер. — То є не друзі, а то єсть паскудні людці подлєйшего гатунку! Холуї, які не знають, що таке честь! Кожна порядна людина мусить — чуєте, — мусить простягнути вам руку допомоги, а в разі, коли допомогти поки що неможливо, хоча б морально вас підтримати. Ну й час настав, кожен тремтить за власну шкуру, як мокрий пес!
— "Від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує80", — з гіркою іронією сам себе процитував якось Шевченко, покусуючи суху стеблинку.
— Ну й не ждіть листів! Не ждіть підтримки! Самі себе захищайте! Пишіть Дубельтові! Пишіть Орлову! Обдуріть їх! На словах зрікайтесь своїх переконань, щоб зберегти себе для боротьби, для майбутнього! Благайте помилування! Кайтеся!
— Ні-ко-ли! — по складах відрізав Шевченко. — Я зневажав би себе за такий вчинок. Днями довелося мені написати листа губернатору Фундуклею81 з приводу речей, відібраних у мене при арешті, і ви не можете собі уявити, як це було мені гидко й важко — писати йому...
— Так! — помовчавши, сказав Фішер. — Ви грізний прокурор від імені історії. Ви викривач, свідок їх чорних вчинків! Я не мусив такого вам радити... Простіть...
І Фішер засоромлено замовк.
Золотими вечорами ранньої осені часто думав Шевченко про свою Україну, душею був на сивому Дніпрі, блукав біля руїн Трех-темирівського монастиря, притулку немічних, старих козаків. Пригадував безстрашних рубак, овіяних славою давніх боїв, які на схилі життя йшли до монастиря замолювати гріхи. Бучно й пишно прощався козак з світським життям, та й під чернечим каптуром або під схимою не раз прокидалася туга за минулим, пригадувалася весела, буйна молодість і спокуси грішного світу, де зазнав він і слави, і щастя, і чимало важкого, незабутнього горя.
Перед мисленим зором поета поставали й стрімкі кручі дніпрового берега біля Канева, Києва та Трипілля. І мріяв він тоді, як про нездійсненне щастя, про те, що от повернеться на батьківщину і збу-дуєна якійсь із цих круч затишну білу хатинку...
Але всякий раз у тугу спогадів і умиротворених мрій вривалося страшне, ненависне: надто багато бачив Шевченко за своє життя жахливих картин кріпацтва, а гірка доля його братів і сестер-кріпачок стала невід'ємною частиною його душі. Вони стояли перед ним, його одвічні вороги, пани, поміщики, ладні задля своїх п'яних оргій відібрати у бідаря-хлібороба останню корівку, чиїм молоком годуються діти.
Рядок за рядком, поема за поемою народжувалися в заповітній книжечці, і оживала в ній жахлива правда епохи кріпацтва. І правду цю зберіг і розповів людям поет — свідок і викривач злочинців... В далеких степах Зауралля Шевченко на сторінках своїх захалявних книжечок зводив довгий рахунок з усіма кріпосниками і з самим гольштейнським принцом Готорпом, який називав себе Миколою Романовим.
Але були й хвилини, коли безнадія охоплювала його, і тоді народжувалися рядки-зойки, рядки-сльози:
...Якжежити
На чужині, на самоті?
І що робити взаперті?
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б. Так не ті,
Не ті їх ковалі кували.
Не так залізо гартували.
Щоб перегризти. Горе нам!
Невольникам і сиротам,
В степу безкраїм за Уралом.82
Та зусиллям волі він завжди опановував себе: треба зберегти себе. А може ж, таки доживе до часу, коли словом і ділом знов боротиметься за волю народу. Це його обов'язок, його покликання, зміст і мета всього життя. Він повинен битися навіть поранений до останньої краплі крові, до останньої іскри життя в пошматованому тілі.
На початку вересня пішли дощі. Одразу стало холодніше, і в цю першу негоду несподівано почалися маневри.
Роту перекидали з місця на місце. Йшли тим-таки чудернацьким "журавлиним" кроком, роблячи від двадцяти до сорока верст у перехід. Ночували в мокрих наметах, щоб на світанку знов іти в промоклих до рубця і нестерпно важких шинелях слизькою і грузькою багнюкою, яка налипала на чоботи і перетворювала їх на важенні гирі. Але найважче було лягати на землю і стріляти або плазувати в багні. У Шевченка й раніше восени завжди крутило ноги від ревматизму, тепер хвороба загострилася. Марно намагався він не відставати від інших під зливою сороміцької лайки фельдфебеля та унтерів. Він падав на землю і не міг підвестися. Нарешті батальйонний фельдшер доповів начальству, що рядового Шевченка треба покласти в лазарет. Від марширування його звільнили, але два тижні довелося то валятися в мокрих наметах, то труситися в санітарній двоколці без ресор при батальйонному обозі, поки не кінчилися маневри і батальйон не повернувся до Орська.