Йшли всю ніч, не зупиняючись. Піски опівночі стали холодними як лід і ноги клякли у хутряних панчохах і чоботах. Діти спали на руках у матерів, тепло вкриті ватяними ковдрами, а вершники, щоб зігрітися, йшли пішки, допомагаючи коням видиратися на бархани.
І коли зійшло сонце, люди вже падали від утоми, але йшли і йшли, бо розуміли, що як не важко в Каракумах в передранковий холод, але нема там нічого страшнішого за південну спеку, від якої лише зрідка рятує людей північний вітер.
Привал зробили, коли сонце було вже високо, піски нагрілися, а будильник Джантемир-бая показав рівно дев'ять.
Розбили літні желомуї, розклали вогнища з рідкого саксаулу, зварили чай, ріденький пшоняний куліш з молоком, заїли сухим сиром. Розвідники вибрали найкращу стоянку: поруч з улоговиною, де була трава. Туди загнали отару пастися і лягли відпочити перед вечірнім переходом, залишивши тільки вартових та чергових чабанів і табунників.
Опівдні піски так розпеклися, що обпікали босі ноги до пухирів. Жахлива спрага мучила людей. Вже спустіли всі відра, які привезли вершники з собою, всі бурдюки і пляшки, а до перших колодязів був ще повний перехід... Вночі аксакали пригадали хитрощі хівинців і, проходячи солонцями, набрали собі по жмені солі, блискучої під місяцем, як сніг. Тепер вони розвели сіль у воді і натерлися солоною водою. Від цього пори шкіри стислися, і люди стали менше пітніти, тобто менш втрачати вологи, а ті, що не набрали собі солі, з заздрістю дивилися на здогадливих дідів.
О шостій вечора знов вирушили в путь. Сонце сідало ясно, але небо на заході ніби залилося кров'ю або полум'ям незліченних вогнищ, запалених на грані землі. І аксакали тривожно перезиралися й похитували головами, дивлячись на цей вогняний захід сонця.
У Жайсака нили зрослі кістки пораненої руки, наче він натрудив її важкою роботою.
— Болить? — спитав Габдулла, помітивши, як він скривився.
— Ниє.
— Це на зміну погоди. Біда... Хоча б щасливо проскочити це... місце...
Він хотів сказати "нечисте", та побоявся навіть побічно згадати на ніч нечисту силу, якої степові народи бояться більше, ніж самого Аллаха і пророка його.
Йти ставало все важче, бо відпочинок у полуденну спеку нікому не додав сил. Люди насилу пересували ноги, коні хиталися від утоми, і лише верблюди невтомно, спокійно й розмірено крокували довгою вервечкою. Більше за всіх страждали чабани: отара раз у раз зупинялась і доводилося давати їй перепочинок.
Джантемир виділив на допомогу чабанам тридцять коней і двадцять жигітів, які підбирали знесилених баранів і везли їх на конях, вільних від вантажу.
Опівночі аул вибрався на кам'янисту рівнину, вкриту уламками білого кварцу, під місячним сяйвом вони блищали як сніг. Ніч була нестерпно холодна, тому дехто приймав кварц за паморозь, а інші за сіль. Навіть кинулися його збирати, але, покуштувавши, одразу викидали.
Перед світанком допленталися до колодязів, по-весняному повних. Люди жадібно пили і не могли напитися, передихнувши хвилину, знов припадали до повних відер, потім почали поїти і годувати худобу.
Сонце вже потроху припікало, а люди спали мертвим сном, змучені дорогою. Вони не знали, скільки часу відпочивали, коли пронизливий свист примусив їх схопитися на ноги. Спросоння ніхто не розумів, що трапилося. Сухий жовтий туман висів у повітрі, заступаючи сонце. З гребенів барханів звивалися, наче юрби примар, хмари піску, і вітер мчав їх кудись удалечінь. Буря валила легкі літні юрти й намети. Котився посуд, ковдри, одяг... Злякана отара помчала світ за очі, і піскова хуртовина гнала її все далі... Наче кульки перекотиполя, вистрибом мчали порожні казани, миски та відра. Люди з криком ловили речі, які літали навколо них, або намагалися якось сховатися од вітру, тулячись до верблюдів, падали, не спроможні встояти на ногах під натиском вітру. І тільки вкривали голову якимсь мотлохом. А верблюди спокійно лежали на землі, інстинктивно відчуваючи, що це єдиний вірний засіб врятуватися.
Вітер щохвилини міцнішав, переходив в ураган. Тепер не тільки пісок, але й каміння летіло вихором і боляче било людей та худобу.
Юрту Зейнеб, де притулилася відпочити Кульжан, раптом завалило. Дівчина насилу виповзла з-під важкої повсті і звелася на ноги. Треба було десь сховатися. Камінь боляче вдарив її в плече, другий розсік ногу біля коліна. Кульжан намагалась роздивитися, де батькова юрта, але пісок запорошив їй очі. Вона замружилась, затулила обличчя руками і рушила туди, де, на її думку, була Джантемирова юрта. Дійсно, біла юрта, міцно перев'язана через покрівлю арканами з важким камінням на кінцях, трапилася їй на шляху. Кульжан, чіпляючись за кошму обома руками, обійшла юрту, намацала запону, відхилила край, заповзла всередину і опинилася перед розлюченою Шаукен.
— Не смій чіпати запону! — накинулася вона на Кульжан. — Всю юрту мені піском засипала! Ану геть звідси!
І улюблений мачушин пес погрозливо загарчав на дівчину, вищиривши свої вовчі ікла.
— Я ненавмисно, кші ana! — злякано пролепетала Кульжан, відчуваючи, що напівдикий пес ось-ось стрибне і перегризе їй горло, а мачуха і не збирається його відкликати. Спритно, як ящірка, ковзнула вона назад, з юрти, під пронизливу лайку розлюченої Шаукен:
— Знов ця йолопка підняла запону! Покарав мене Аллах такою дурепою! От ледащо! Геть звідси! — тупотіла вона ногами, хоч Кульжан вже зникла.
Лютував ураган. Гострий камінь розкривавив щоку Кульжан, важка повсть звалилась на неї звідкись збоку. Дівчина з жахом вчепилася в кереге і, як щитом, затулилася повстю від каміння. Запорошені очі наливалися сльозами і мружились від болю. Кульжан намагалась обійти юрту, щоб сховатися за нею від вітру, але новий порив, міцніший за попередній, підхопив її і погнав невідомо куди. Марно намагалася вона зупинитись, за щось схопитися, втриматися на місці, вітер гнав її все далі, хвилинами відривав од землі, а потім люто шпурляв на землю. Вона бігла, швидко-швидко перебираючи ногами, а вітер і каміння били її, штовхали, підганяли і стукали в повсть, яка і захищала її, і, як парус, помагала вітрові. Іноді щось ворушилося в неї під ногами: чи то засипаний баран, чи то людина, а може, й хижак. Потім вона раптом ковзнула вниз стрімким схилом бархана, наче взимку на санках, впала в глибокий рівчак поміж барханами і лежала захекана й приголомшена, не в силі підвестися і навіть ворухнутися. А гарячий сухий пісок сипався й сипався на неї зверху, накопичувався важким розпеченим тягарем...