— Іди хазяйнувати! Привчайся допомагати старшим! Розпустились ви тут усі без мене, — хрипко сказав він, обдаючи її смородом свого подиху.
Кульжан зупинилася, здивована й розгублена, безпорадно опустила руки, і в глибині її очей, затінених густими віями, блиснули сльози. Низько схилила вона голову, наче підтята квітка, мовчки вийшла з кола і зникла за дальніми юртами.
"За що? — волало її стиснуте болем серце. — Чим заслужила я таку ганьбу, таку образу? Навіть служниці сьогодні танцюють разом з гостями. Невже я мало або погано працювала?"
І гіркі, незаслужені сльози капали на материну безрукавку. І не було з ким поділитися першим дівочим горем.
А свято ставало усе бучнішим. Тепер танцювали жигіти старовинний войовничий танець з ножами під рокотання одного великого і трьох маленьких барабанів, під дзенькіт бубонів і висвистування сопілок найманих музик.
Потім дівчата водили танок, а Каракоз і Заруза, найулюбленіші подружки Кульжан, довго шукали її, кликали танцювати разом із ними, але Кульжан зникла: вона пішла далеко в степ, впала обличчям в траву і гірко ридала.
Коли музики втомилися грати, молодь зібралася біля юрти нареченої, акини взяли свої домбри і кинули жереб, кому першому починати. Жереб впав на молодого акина Азата. Він вийшов з юрби гостей, віддав салем Джантемирові і його дружині і вдарив по струнах.
Заспіваю я вам про баских легконогих коней, На яких і буран не впіймає жигіта, І летить, і тікає під ними земля,
І дзвенить,
І курить, І ритмічно топочуть копита, —
почав він самовпевнено й дзвінко.
Недовгою була пісня Азата, але вона захопила всіх, і сам Азат відчув те захоплення, з яким у глибокій тиші слухали його люди.
— Ой бой, яка ж чудова пісня! — разом загомоніли жигіти, коли він замовк. — Розуміє людина коня, як свою душу.
— Так! Чудова пісня! Молодий ще акин, а велика слава полетить про нього нашим степом! — підхопили аксакали, багатозначно киваючи головами. — Після такої пісні і сили додається, і наче молодшаєш.
— Спасибі тобі, Азат, — сказав Джантемир і обома руками потиснув руку молодому акинові. — Сідай біля мене, випий кумису і послухай славетного Нурбая не як свого суперника, а як майстер майстра, що радіє вдалому виступові друга і не заздрить йому.
Нурбай був людиною середнього віку. Він часто і завжди довго гостював у Джантемира. І Джантемир робив йому не раз коштовні подарунки. Тому Нурбай вважав своїм обов'язком бути на його весіллі і скласти пісню на честь нареченої і нареченого. Вже по дорозі до аулу він придумав оригінальний вступ і пишний кінець для своєї пісні, залишивши середину, щоб, залежно від обставин, експромтом висловити своє захоплення розкішним посагом Шаукен, торкнутися і байги, і всього, що могло несподівано трапитись на такому пишному тої і про що кожен порядний акин вважав би потрібним згадати. Але, зустрівши в аулі Азата і славетного Абдрахмана, він був неприємно вражений. Замість ролі почесного уславленого гостя, прикраси тою, йому пропонувалася роль звичайного учасника змагання акинів, які завжди влаштовувались на байських родинних святах. І коли захоплені вигуки і привітання на честь Азата нарешті вщухли. Нур-бай неохоче взяв домбру і заспівав.
Шаукен розквітла, почувши, що Нурбай співає про неї, як про владну жінку, що веде по степу свій аул туди, куди кличе її душа, душа гордої своєю силою батирки. Самовдоволена усмішка все ширше розпливалася по її обличчю. Нарешті вона не витримала і почала непомітно підштовхувати Джантемира, розімлілого від ситої їжі і кумису: слухай, мовляв, і розумій, яку дружину послала тобі доля. І Джантемир, через силу перемагаючи дрімоту, з сонною благодушністю солодко посміхався їй.
Коли Нурбай замовк, веселий гомін знявся навколо. Гості кинулися поздоровляти молоду, яка заслужила таке привітання від уславленого акина. Родичі жартома підштовхували Джантемира та нашіптували йому, що тепер йому треба начуватися, бо дружина-ба-тирка візьме в руки і Джантемирів аул, і самого Джантемира. І за цим галасом і жартами всі забули за Нурбая або кидали йому мимохідь:
— Це ти спритно помітив: кінець владі нашого бая.
— Тепер став він під високу руку своєї Шаукен і буде сплачувати їй зеккят і ясак, як султанові або цареві.
Що може бути образливішим для артиста або поета? Всі забули про нього! Поздоровляють тих, про кого він співав, а його... Нурбай кусав губи, стискав кулаки і був майже радий, коли Файзулла заплескав у долоні і вигукнув:
— Аксакали! Жигіти! Дівчата й молодиці! Годі вам гомоніти! Попросимо краще нашого славетного Абдрахмана заспівати нам своїх пісень, які приносять людям радість і сонце навіть у хмарний день.
— Так! Так! Заспівай нам, наш мудрий Абдрахман, — підхопили гості. — Ми раді слухати тебе до нового дня і навіть до наступного півдня!
— Де твоя донька, Джантемир? — спитав Абдрахман, настроюючи домбру.
— А дійсно!.. Де поділася Кульжан? — здивувався й Джантемир. вже забувши, що сам відіслав її. — Гей, баби! Покличте Кульжан!
Подружки та служниці кинулися шукати Кульжан по юртах старих матерів, зазирали у всі кутки, кликали, оббігали аул, не проминувши жодної найбіднішої юрти, але Кульжан зникла: вона заснула далеко в степу, в густій траві, знемігшись від сліз і втоми після цілого тижня важкої роботи. Теплий весняний вітрець пролітав над нею, несучи солоний запах Аральського моря, запашних трав і диму від аульних багать, і ніякі сни не турбували її відпочинку...
Абдрахман не дурно спитав Джантемира, де його донька. Він, як і всі, бачив, як під час її чудового танцю підійшов до неї сам бай, як поклав їй на плече важку руку, як раптом потьмарилися її очі. Помітив і те, з якою люттю і заздрістю дивилася на неї Шаукен, і вирішив своєю піснею відкрити батькові очі на доньку.
Раз на рік, вночі, під ранок, Прокидається природа; Раз на рік земля волога Знов вкривається травою — І тоді підсніжник білий Розквітає на світанку, Бо він син живого сонця І родючої землі.
І в житті отак людському, Тільки раз буває юність; Тільки раз на клич кохання Серце радістю здригнеться — І засяють раптом очі, Як ясні весняні зорі, І, як жайворонок в небі, Голос щастям забринить.