Обручов здивовано зиркнув на Герна, одягнув окуляри й почав читати, і з кожним рядком обличчя його то блідло, то бралося плямами, то наливалося кров'ю, щоб одразу знов збліднути і вкритися буйними краплями поту.
— Який мерзотник! Господи, який мерзотник! — приказував генерал, читаючи. — Яка брудна і низька душа!.. Але ж залишити донос без уваги не можна.
— Не можна, — ствердив і Герн. — Питання поставлено надто небезпечно й підло.
— Ви теж так гадаєте? Що ж, на вашу думку, треба зробити?
— Перш за все, трус у Шевченка, але попередивши його, щоб він устиг знищити або надійно сховати свої рукописи, коли вони є, листування й малюнки. Якщо трус не дасть наслідків, а Ісаєв ще не написав до Третього відділу, — справу можна буде якось зам'яти... Але тон доносу надто зухвалий і єхидний. Він загрожує серйозними неприємностями. Отже, мабуть... Шкода, що пошта вже зачинена, я б дізнався... Доводиться відкласти цю справу на після свят.
— Так. Так. Звичайно, — захвилювався Обручов. — Розпоряджайтесь, будь ласка, дорогий Карле Івановичу. І ось що: надішліть цьому паскудникові запрошення на розговіння... Ось до чого я дожив! Плюнути б на нього, а доведеться тиснути йому руку, приймати його...
І раптом тонким зривчастим від хвилювання фальцетом вигукнув:
— Ні, я цього не переживу! Тут треба бути каменем! Не жаліти людини, не шанувати нікого й нічого порядного! Бідолаха Шевченко! Такийталановитий!..
— Заспокойтеся Бога ради! Коли обшук буде безрезультатний, це наполовину знешкодить донос.
— Так! Так! Ви маєте рацію! Дійте і поспішайте. Викличте офіцерів на допомогу.
— Ні! Все зроблю я сам, — рішуче відповів Герн і швидко вийшов з кабінету. Замкнув пошту в шухляду і попрямував до дверей.
— Коня! — гукнув він черговому ординарцю.
Осідланий кінь завжди стояв у штабній стайні на випадок екстрених виїздів. Ординарець бігом підвів йому коня. Герн помчав додому.
На дверях флігелька висів замок.
— Де Тарас Григорович? — кинувся він до Гурія.
—Не можу знати. Вчора пішли вони і ще й досі не поверталися, — пояснив він, з тривогою й жалістю дивлячись на "свого капітана". — Та ви б, ваш скобродь, пообідали. Так і охлянути можна, і захворіти недовго. Я враз подам.
Герн лише тепер відчув, який він дійсно голодний, скинув шинель, жадібно проковтнув турботливо подану котлету й чашку міцної кави з вершками і одразу знов вийшов з дому.
— Якщо Тарас Григорович повернеться, скажи йому, щоб нікуди не виходив і подай йому їсти туди, в майстерню. Скажи, що в мене до нього спішне й надзвичайно важливе діло. Я скоро повернуся, — додав він і знову сів на коня.
В штабі Герн написав листа жандармському полковникові з проханням у зв'язку з повідомленням, одержаним в штабі, зробити обшук у рядового Шевченка і виясняти, чи він дійсно пише вірші й малює картини всупереч височайшому повелінню, потім викликав чергового писаря і спитав:
— Ти коли, голубе, зміняєшся?
— О дев'ятій вечора, ваш скобродь.
— Так ось, коли тебе змінять, віднеси цей пакет жандармському полковникові та здай під розписку, — наказав Герн, вийшов на вулицю, підкликав візника і помчав на Костьольну до Лазаревського.
Отрута ісаєвського доносу не відразу прохопила Обручева до кісток. Спочатку він просто кидав уривчасті обурені вигуки, повні презирства до Ісаєва і співчуття до Тараса Григоровича; але коли Герн пішов і він вдруге перечитав донос, він зі всією ясністю зрозумів, що вістря доносу скеровано не проти художника, а проти нього самого.
— Ой підла ж гадина! — скрикнув він на високій пронизливій ноті і, напіввідкривши двері до великої парадної зали, де під керівництвом самої Матильди Петрівни чотири лакеї розставляли і накривали величезні столи для урочистого розговіння, гукнув, не пізнаючи свого голосу:
— Тильдо! Тильдо! Іди сюди! Швидше йди сюди!
— Що трапилося? — ввійшла Матильда Петрівна. — Чого ти так кричиш? Люди можуть Бог зна що подумати.
— Це жахливо! Це неймовірно! — не слухаючи, вигукував Обручов. — Цей негідник доносить, що ми дозволили Шевченкові писати й малювати всупереч височайшому повелінню. Ти розумієш, чим воно пахне! Навіть твій портрет приплутали до доносу.
— Який донос? — здивовано спитала Обручова. — І при чому тут мій портрет?
— Я казав Бутакову, що Шевченкові заборонено писати й малювати, а він наполягав. Мене умовляли: "Для державної потреби й задля науки можна використовувати навіть каторжан, а не тільки засланців". Я й пожалів бідолаху, а тепер мушу гинути через нього! Ти знаєш нашого государя, який він злопам'ятний! Варто тільки Орлову доповісти — кінець моїй службі! Все піде прахом! І нема кому за мене заступитися! — істерично кричав Обручов, хапаючись за голову.
— Бог з тобою, Вольдемар! — намагалася заспокоїти його Матильда Петрівна. — Все якось налагодиться.
Але Обручов тільки ще дужче хвилювався.
— У мене нема заступників у вищих сферах, — кричав він. — Я — маленька людина! Я сам собі пробив дорогу в житті! Я не аристократ, без різних тіточок та вельможних родичів! Ось що означає бути добрим і жаліти людей! Годі! Тепер я в казарму його! В каземат! У мене діти, сім'я! Я не можу гратися їх долею!
— Тихше! Тихше! Бога ради, тихше! — благала перелякана Матильда Петрівна.
Вона наливала йому валеріани, давала нюхальну сіль, але Обручов довго не міг заспокоїтися і все повторював з розпачем в голосі:
— В наш час не можна бути людиною. Треба бути каменем! Звіром! Катом! Боже мій, що тепер буде зі мною?! Що буде?!
Опівдні всі установи зачинилися, службовці розійшлися. Поспішив додому і Лазаревський. Після обіду Тарас Григорович знову взявся за пензлі. Працювалось легко й швидко, бо він з радістю відчув, що портрет виходить вдалий, і не тільки добре передає схожість, але й написаний з настроєм і віє від нього тим теплом, з яким ставиться він до свого молодого друга.
Попрацювавши понад годину, він зробив останній мазок і поклав палітру на підвіконня.
— Досить, — сказав він. — Досить, бо можна несподівано зіпсувати. Глянеш на нього на схилі життя, згадаєш нашу дружбу й добрим словом пом'янеш свого Кобзаря.
Лазаревський мовчки обняв поета.
Сонце схилялося до заходу. З-за ріки тягло прохолодою і ароматом розквітлої черемхи.