А Гурій усе говорив, з ненавистю позираючи на двері коридора:
— Прийде сюди цей паршивець паскудити в гніздо чесної людини, а потім нап'ється п'яний і вихваляється: "Жодна баба проти мене не встоїть". Денщик його часто їй цидулки від нього носить. "Мовчав би краще прапорщик, — каже й він, — бо це діло добром не закінчиться". І вірно: ми, прості люди, наб'ємо один одному морду та бабі доброго прочухана дамо — і край. А в панів зараз за пістолі беруться або за шаблі. Чи довго тут до біди! А Ісайка цей по рестораціях і в клубі бовкає казна-що.
І Гурій сумно зітхнув і обережно відтіснив Шевченка від дверей.
— Ідіть, ідіть собі, Тарасе Григоровичу. Так буде краще. Шевченко вийшов у двір і, як був, без шапки, в незастебнутому літньому пальті пройшов на вулицю і побрів світ за очі цією відлюдною, порослою споришем вулицею.
Біля слобідської церкви вже купками стояли люди. Хлоп'ята розглядали свої й чужі ліхтарики, пишаючись один перед одним їх красою. Справді, вони вражали своєю складною і вибагливою формою. Деякі нагадували церкви або дзвіниці з віконцями, підклеєними кольоровим цигарковим папером; інші були як кулі або циліндричні. Але Шевченко, не дивлячись, пройшов повз них і спустився до Уралу. Ріка лише днями скинула крижаний панцир, і від неї віяло холодом, а вода була темна й каламутна. Урал вже от-от мав розлитися по заплавних луках і по зарічних гаях, звідки слабенький і теплий вітрець доносив запах черемхи. Але й цього не помічав зажурений поет.
— А я з таким теплим почуттям почав її портрет! Так ось чого вона стала такою неуважною до мене. Боїться, що здогадаюся, — напівголосно казав собі Шевченко. — Бідний Карл! Як він переживе отаке?..
Він пішов назад і спочатку блукав слобідськими вулицями, потім околицею міста і нарешті добрів до центру.
Повечоріло. На вулицях вже з'явилися люди із страсними свічками. Обережно несли вони їх додому, ці теплі й тріпотливі вогники, захищаючи їх від найменшого подуву вітру. Одні просто загороджували свою свічку долонею, рожевою і напівпрозорою проти вогню; інші вставили свічки в принесений з дому ліхтарик; треті робили з газети або аркушика білого паперу щось на зразок глибокої чаші, на дні якої полохливо тріпотіла маленька золота пелюстка вогню. Але у всіх, хто ніс собі вогник, обличчя були зосереджені й напружені. Вогник — це була надія.
Шевченко дійшов до Соборної площі, де, виповнюючи небо низьким оксамитовим басом, гув великий і важкий головний соборний дзвін. Кожен удар його повільно й величаво розпливався в повітрі м'якими широкими хвилями і довго-довго коливався глибокою зибінню, як колись коливала шхуну "Константин" глибинна зибінь в штилеві ночі біля хівинського берега.
Висока, триярусна дзвіниця танула в темряві, наче торкаючись невидним знизу хрестом темно-синього високого неба, на якому усе яскравіше і яскравіше проступали пухнасті весняні зорі.
— Замислився? Милуєшся? — прозвучав раптом над вухом Кобзаря голос Чернишова. — Добрий вечір, друже. Я до тебе заходив і не застав, а ти он де блукаєш!
Шевченко мовчки потиснув руку Чернишову.
— Чого ж ти тут стоїш? Чи чекаєш на когось? Чи, може, спинив тебе творчий задум? — говорив далі той. — Ходім!
— Куди? — наче опам'ятався Шевченко.
— На страсті, звичайно.
— Я розучився молитись, — одвернувся Шевченко.
— Можеш не молитись. А послухати про різних фарисеїв218 та Понтіїв Пілатів219 не завадить, — взяв його під руку Чернишов. — Зараз "Розбійника" співатимуть. Співак тут є один — чудесний. Не в соборі йому співати, а в Марийському. Не гірший хоч би й від Джуліо Фоскаріні, що звів з розуму увесь Петербург. Ну.. .1 потім... хочу з тобою порадитись відносно одної деталі. У мене ж дипломна робота...
І він почав розповідати про свою картину, про непіддатливу, але спокусливу її деталь.
Непомітно перетнули вони площу і, влившись в натовп, увійшли в собор.
Чи про те, що говорив йому Чернишов, чи про те, що так глибоко вразило його в долі Герна, якого він так любив і поважав, думав Шевченко, коли машинально переступив поріг собору і так само машинально помацав у кишені, купив тоненьку свічку за п'ятака і запалив її від чиєїсь свічки? І такою ж оксамитовою октавою, як дзвін над площею, загув під склепінням голос протодиякона. Читав він Євангеліє. Люстри не запалювали, і в темряві десь високо вгорі з легким тремтінням згасав його могутній бас, танув у синьому серпанку диму з кадильниць. А внизу був тиск народу. У кожного в руках горіла свічка, і жовтувате сяйво стояло над юрбою зибучою загравою, мов степова пожежа.
"... І біяху його по ланитах, і плюваху нань.. ."220
Скільки століть тому написані ці рядки? І завжди в житті буває так, що брудний і зухвалий плює, і блюзнірствує, і паскудить щось чисте й прекрасне...
Шевченко слухав цю знайому з дитинства моторошну казку про безвинно страченого, повну такої трагічної сили, — про те, як творили суд у далекій сонячній Палестині, як злякався за свою кар'єру випещений і пересичений римський вельможа-намісник і, не виявивши ніякої провини, все одно віддав обвинуваченого на страшну смерть та ще й помив руки, щоб не залишилося на них ані краплі невинної крові.
Скрізь є отакі Пілати...
Перед очима стоїть каземат Третього відділу. Гулак, Костомаров, Посада, Куліш221. Чи витримають вони свою муку?
Голос диякона завмирає в довгому співучому "фермато"222. Рідшає юрба. Шевченко машинально задуває свою свічку, ховає її в кишеню і, залишивши Чернишова, йде до виходу. Люди виходять з собору, але ніхто не гасить своєї свічки: всі несуть їх додому — і пливуть, пливуть, розтікаються темною площею, щезають у бічних вулицях вогники страсних свічок. Тих, хто несе їх, не видно здалека. І здається, що вогники самі пливуть над сплячим містом. Одні з них зелені, як світлячки в лісі, інші — наче червоний пишний мак або жовтогарячий ворожбитський квіт папороті, але найбільше їх молочно-білих, як перли. Сяють вони вночі ніжним матовим світлом і наче вколисують цим своїм ніжним світлом збентежені душі.
Шевченко непомітно доходить до будинку Кутіної. Лазаревський вже дома. В кімнаті приємно пахне свіжими пасками. Розчервоніла Аксинья подає самовар.