У віденських Установчих зборах переважали помірковані ліберали. Вони не наважувалися звільнити селян без викупу. Це відштовхнуло селян від революції. Тим часом Італію приборкав генерал Раденький177.
В серпні імператор повернувся до Відня. Коли угорці розбили Єлачича, військовий міністр Австрії надіслав йому на допомогу віденських гренадерів, але гренадери відмовилися виконати наказ. Робітники, студенти та дрібна віденська буржуазія підтримали гренадерів, бо всі розуміли, що після поразки Угорщини почнеться і в Відні ліквідація революції. Віденці захопили штурмом арсенал, і одразу озброїлося близько ста тисяч віденців. Імператор вдруге втік з Відня, а тридцять першого жовтня контрреволюційна кадрова армія Віндішгреца захопила після запеклого бою Відень — і почалася розправа.
— Якщо народ взяв приклад з парижан, як треба робити революцію, то Віндішгрец добре запам'ятав червневу розправу Кавеньяка178 з робітниками, — вкинув Турно.
— Так. Марно Конгут вимагав наступати, коли розбитий Єлачич відступав до Відня, — вів далі Венгржиновський. — Конгут розумів, що треба з'єднатися з повсталими віденськими демократами, щоб остаточно звалити Габсбургів, але угорське офіцерство з командуючим Гьоргеєм179 саботувало його накази, і тридцятого жовтня Верх-ньодунайська армія угорців була розбита.
В цей час імператор Фердінанд помер, а молодий Франц-Йосиф оголосив в Угорщині облоговий стан, Національні збори розпущеними, а Єлачича призначив намісником Угорщини. Але Національні збори не визнали себе розпущеними, а Франца-Иосифа — своїм королем. В грудні армія Віндішгреца вторглася в Угорщину, а п'ятого січня цього року австрійці захопили Пешт. Угорський уряд переїхав у Дебрецен, і в березні угорська армія, значно підсилена польськими і навіть австрійськими демократами, під командою польського генерала Бема180 вигнала австрійців з Трансільванії. Бем оголосив селянам волю, всім народам справедливе розв'язання національного питання, тому його армія користувалася широкою підтримкою народу і скоро здобула блискучу перемогу.
Саме тоді Франц-Иосиф оголосив в Ольмюнці свою "конституцію", якою позбавляв Угорщину всіх прав. У відповідь Конгут оголосив Угорщину самостійною державою і республікою. Згодом Комітет захисту батьківщини перетворили на раду міністрів, а Конгута обрали президентом Угорщини.
Одночасно угорська армія почала наступ на армію Віндішгре-ца. Охоплена революційним ентузіазмом, складаючись переважно з селян, вона знов розбила ворога під Сольнаком, звільнила Пешт і підійшла до австрійських кордонів. Австрія звернулася до Росії по допомогу. Як відомо, російська армія вороже зустріла наказ про виступ у похід. Чимало солдатів і офіцерів з капітаном Гусєвим на чолі відмовилися виступати. Гусєва та сімох його друзів стратили, інші опинилися в Сибіру, але багато офіцерів та солдатів дезертирували в поході або перейшли на бік угорців. Та все ж сили були надто нерівні. В самій Угорщині зрадницька "партія миру", вище католицьке духівництво та старе кадрове офіцерство одверто стояли за Габсбур-гів. Конгут тримався нерішуче і на початку серпня передав владу головнокомандуючому Гьоргею і втік у Туреччину, а угорська армія, яка була ще цілком боєздатна і мала невичерпні резерви, капітулювала під Вілагошем.
Венгржиновський замовк. Він і втомився, і сам розхвилювався. Знову витягнув ті самі аркушики, які розгортав, коли ще пили чай.
— Ну, а тепер? — не витримав Шевченко. — Що там тепер?
— Що? Польові суди, страти, брязкіт кайданів, сльози дітей та жінок. Конгута заочно присудили до смерті. Запровадили ту Ольмюцьку "конституцію", — сказав Залеський.
— І відокремили від Угорщини Хорватію, Славонію, Теммеш-верський Баннат, Сербську Воєводицю та Трансільванію, — підхопив Турно.
— Розділили Угорщину на п'ять імперських провінцій з австрійськими урядовцями на чолі, а вся влада над країною віддана в руки генерал-губернатора, — навперебій розповідали інші.
— Заборонили носити одяг національних кольорів!
— Державною мовою визнали тільки німецьку!
— Ліквідували угорські школи!
— Скасували всі закони минулого року!
— Я перебив вас, пане, своїм проханням, — звернувся Шевченко до Венгржиновського, — ви хотіли зачитати нам якийсь лист. Дуже перепрошую. Тепер Вернер і я усе знаємо, і ми всі тут будемо раді почути ваші новини.
— Дійсно, — ствердив Венгржиновський, — пише нам один наш колишній товариш. Тепер доля закинула його в армію там, у Угорщині. Стоять вони в якомусь селі біля Бекещаби. Ось що він пише:
"Поруч халупи, де ми живемо, — сільська школа. Там з ранку до ночі несамовитий плач і зойки: шмагають школярів так, що їх дитячі штанці в крові, бо ж не розуміють вони німецької мови. Матері плачуть, а не пусти дитину до школи — заберуть і матір і так відшмагають, що два тижні лежатиме долілиць. На панщину женуть від світанку до ночі, стягають данину й податок і за цей рік, і за минулий, за борги продають останнє дрантя. Одяг угорської армії заборонили носити, люди ходять півголі, вже почалися морози. Наші чим можуть допомагають, але ж чи багато в солдата зайвого дрантя?! Та й за найменшу допомогу дають зайвий наряд і на гауптвахту садовлять. Австріяки забирають у селян весь хліб, борошно, овочі. Люди голодують. А коли наш бідолаха Адам порадив людям закопати збіжжя від реквізиції, — його віддали під суд і позавчора розстріляли перед ротою. Ми вночі потай поховали його в діброві і навіть панахиди не могли справити. Вічна йому пам'ять, нашому товаришеві!"
Венгржиновський тремтячими руками згорнув лист і ніяк не міг засунути його в конверт. І раптом всі присутні підвелися, шануючи пам'ять свого товариша.
Провести Шевченка пішли Турно й Залеський. Шевченко довго мовчки ішов з Бронеком, потім раптом заговорив, ніби думаючи вголос:
— Коли кинеш камінь у ставок, то підуть водою кола, спочатку маленькі, а потім все ширші й ширші... Отак ще малим хлопчиком я думав, що коли б наш пан був добрим — все було б чудово. Це — найменше коло. Згодом я зрозумів, що треба видати закон, за яким панам суворо заборонялося б кривдити й ображати людей — це вже ніби ширше коло. Потім побачив я, що треба зовсім скасувати кріпацтво. А підростаючи, зрозумів, що не самим лише селянам погано жити, а й інтелігентам, і дрібним чиновникам, і майстровим. Думав, що досить було б мати кращого царя, а потім зрозумів, що всі вони однакові, тільки один пригноблює людей одверто, а інший — обманом. Мріяв про конституцію, а згодом побачив, що це теж шахрайство: просто обдурюють людей обіцянками. Здавалося мені, що треба тільки оголосити республіку — і все зміниться, а за цей рік зрозумів, що й це тільки трохи ширше коло, бо раніше гнобили людей аристократи, а за республіки — капіталістичні підприємці.