Він попрацював ще з годину і поклав пензель.
— На сьогодні досить. Втомився. Отже, завтра в той же час?
— Якщо хочете, відкладемо до завтра, — згодився й прапорщик. На третій день портрет було закінчено. Ісаєв був у бурхливому захопленні — одразу сплатив Тарасу Григоровичу всі гроші, більше не пробував торгуватися, а за три дні ліврейний лакей приніс Шевченкові напахчений лист на дорогому папері бузкового кольору з вибитим золотим гербом від дружини генерал-квартирмейстера військ Оренбурзького краю баронеси Бларамберг166.
Баронеса запрошувала Тараса Григоровича завітати до неї наступного дня о першій годині. Вона б хотіла мати портрет пензля пана Шевченка.
— Добре, передайте баронесі, що буду, — відказав Тарас Григорович, прочитавши лист, і знов нахилився над своєю роботою і до сутінків не кидав пензля, бо Бутаков нервував і просив якомога швидше кінчати роботу з матеріалами експедиції.
— Просто не знаю, в чому до неї піти, — скаржився ввечері Шевченко Лазаревському, показуючи йому лист баронеси. — Не в старому ж перелицьованому фраку.
— А ти поговори з нашою домовласницею Кутіною167. По-перше, два роки тому ти обіцяв їй намалювати портрет її небіжчика чоловіка, а по-друге, як запевняє Аксинья, вона нічого не продала з речей "свого небіжчика". Два роки дивилася на них, пересипала та-бакою та нафталіном, вмиваючись сльозами, а тепер замкнула шафу на ключ і підморгує нашому Сергію, — кивнув він у бік Левицького. — Мабуть, вона тебе знов виручить.
Кутіна привітно зустріла свого славетного пожильця і одразу почала його частувати кавою з вершками і солодкими булочками, розпитуючи, як він там плавав, і ахкала та охкала, коли Тарас Григорович розповідав їй про бурі. Потім, витираючи хусткою сухісінькі очі і, за звичкою, зітхаючи, показала йому дагеротип, з якого думала замовити портрет, і додала, що просить Тараса Григоровича намалювати і її портрет, щоб повісити їх у золотих рамах поруч "для прикраси приміщення".
— Через десять днів я закінчу роботу над матеріалами експедиції і зможу працювати над вашим замовленням кілька днів без перерви, — сказав Шевченко. — Кожний художник, навіть такий, що не вчився в Академії, бере не менше як триста карбованців за портрет. Дайте мені, крім того, що дали мені в завдаток, пристойну сюртучну пару, костюм на кожен день та тепле пальто на зиму, і вважатимемо, що ви розрахувалися.
Кутіна зраділа невимовно. Вона добре знала, що за новий чорний сюртук, який коштував її чоловікові сто карбованців, ніхто не дасть більше двадцяти п'яти, а татарин-лахмітник ще менше. Так само і за інші вже надівані речі. Отже, два портрети обійдуться їй набагато дешевше, ніж людям.
Вона повела Тараса Григоровича в спальню і відчинила величезний незграбний гардероб, звідки війнуло важким духом табаки, нафталіну й пропотілого одягу, і вивалила на стіл сюртуки, піджачні костюми, піддьовки, тепле пальто та ведмежу шубу.
— Фрака, пробачте, нема, — говорила Кутіна, — він у мене в великій фірмі головним бухгалтером служив і в урочисті дні сюртук одягав, як серед купецтва водиться. Ось найновіший. Три рази й одягнув. Думала в ньому ховати, та рідні відрадили: кажуть, сюртук — одяг німецький. В піддьовці поховали.
Сюртук був тонкого англійського сукна і сидів на Шевченкові непогано. Треба було тільки трохи підкоротити рукави та переставити ґудзики, за що одразу взялась Аксинья. Пальто теж було зовсім пристойне, на шерстяній ваті з каракулевим коміром. Тарас Григорович був задоволений.
— Ну добре. В сюртуку ви підете домовлятися з цією баронесою, а працювати у неї в чому й щодня ходити? Фарби дуже липучі. Недовго й умазатися: і сюртук пропаде, бо ж фарби терті на олії, а олію ніякими засобами не вивести. Може, у вас, художників, є особлива форма для роботи? — розпитувала Кутіна.
— Столичні художники у себе вдома працюють у широких оксамитових або сукняних куртках. Так і замовців приймають, але коли їм доводиться писати величезне полотно, як оця стінка, або розмальовувати церкву чи якийсь палац, тоді вони, як маляри, одягають довгі халати з парусини, бо тоді від плям та фарби не врятуватися. Кутіна на мить замислилась, потім кинулася до шафи.
— Почекайте! Від чоловіка залишився новенький оксамитовий халат. Візьміть його та й пошийте собі з нього куртку.
— Та Бог з вами, Маріє Степанівно! Мені дихнути ніколи. Стану я ще кравчиху шукати! Старенький сюртук візьму або піджачний костюм, а без куртки обійдуся.
— А ви не відмовляйтеся, коли вам від душі дають! Дам і костюм... Завтра свято. Вже Бог мене простить: зогрішу, не піду до церкви, поведу вас до тутешньої мадами, до Терези Робертівни. Дасте п'ятірку, і вона вам за три дні чудову куртку пошиє, та ще й за фасоном, який ви їй накажете. Інакше наші панії побачать, що у вас одежа не той... І плататимуть дешевше за роботу. Треба справжню ціну з них брати. Справа комерційна.
Останній доказ зламав вагання Шевченка, і другого ранку він пішов разом із Кутіною до кравчихи-француженки, яка одразу зняла з нього мірку і сказала зайти приміряти куртку на другий день ввечері.
Повертаючись від неї, Кутіна розповіла, як ця француженка з Парижа потрапила в Оренбург.
— Вона ще зовсім молоденька: років з тридцять не більше дамочка, але тримає себе таким командуючим, що о-го-го! — цокотіла Марія Степанівна, манірно дріботячи осінньою мокротечею і підбираючи подол свого неосяжно широкого плаття. — Молодий князь Мансуров привіз її років дванадцять тому з Парижа. Вона, кажуть, там в модній майстерні робила. Красунею була, та й Мансуров з лиця — справжня картина. Може, дійсно думав він з нею одружитися, а може, тільки дурив дівчині голову, люблять же чоловіки знущатися з недосвідчених дівчат. Недалеко тут і до лиха! А як трапився гріх, він про шлюб більше й на згадував... Ну, найняв він їй в Петербурзі квартиру, багато обмеблював, гроші давав, одягав як ляльку. Вона й не тужила. Рік-два там минуло. Народила вона сина. Коли раптом Мансуров зник. А вона не в сльози, а просто в штаб, до найголовнішого генерала. Він їй і пояснив: "Так, мовляв, і так: призначили його в місто Оренбург, і поїхав він назовсім до місця служби. Шукайте собі тепер, мамзель, іншого". А вона речі склала—та в путь. Приїжджає сюди з немовлям мансуров-ським, а він і знати її не хоче. Вона тоді до губернатора, до Обручова. Викликав той Мансурова, а Мансуров і каже: "Не пара вона мені. Я — князь сіятельний. А вона французька міщанка". Наказав тоді Обручов, щоб він сплатив їй десять тисяч карбованців чистим золотом, або з посади звільнить. Одержала вона гроші, будиночок придбала, майстерню відкрила, всіх наших поважних панів почала обшивати, набрала дівчат, свого ремества навчила. Що й казати: розумна й хазяйновита. А хлопчика торік до гімназії віддала. "Не хочу, — каже, — щоб офіцером був. Всі офіцери розпусники та шалапути, гульвіси на зразок його батька". Чимало до неї людей сваталося: і купець першої гільдії Семибратов, і вчитель гімназії Філевський, і поміщик Болховітінов. Усім — відмовляє. У мене кімнату наймала, коли тільки приїхала. Та й тепер іноді до мене заходить. Така весела, метка. Наша б у сльозах висохла або в монастир пішла б з горя, а оця в люди вибилася.