Аул порожнів. Роз'їжджалися веселі гості. В кухонній юрті ще поралися жінки, готували останнє прощальне частування. А аксакали та жигіти вже говорили про те, що час відкочовувати з зимівлі на літнє пасовище — жайляу.
XII. МАТРОСЬКА ПІСНЯ
В перших числах травня "Константин" та "Николай" з капітаном Поспєловим вийшли в море. На прощання "Николай" відсалютував брейд-вимпелу Бутакова сімома гарматними пострілами.
"Константин" відповів таким же салютом — і розійшлися кораблі по своїх синіх незвіданих шляхах: "Николай" — уздовж правого узбережжя, роблячи його докладну зйомку, "Константин" попрямував на південь, обгинаючи з заходу численні острови, що тяглися вздовж східних берегів.
Важке і небезпечне було це плавання, і разом з тим нудне й одноманітне. Біля східних берегів зовсім не було мальовничих островів, скель та бухт. Острови були низовинні, піскуваті. Іноді вони ледве здіймалися над поверхнею моря. Непомітні оку і тому надзвичайно небезпечні мілини оточували їх і відходили далеко у відкрите море зрадницькими довгими язиками, ледь-ледь прикритими водою.
— Ну що тут малювати? — журився Шевченко. — Як заходи сонця відбиваються в морі? Або очерет? Але і тоді ніхто не повірить, що це Арал, а не Ладозьке озеро. Нічого характерного! Або ці дюни?.. Одну-однісіньку акварель зробив за тиждень на острові Чиканарал.
— Не хвилюйтеся, — заспокоював його Бутаков. — Знайдуться ще цікаві краєвиди. Не весь час будемо крутитися в цих дрібних протоках. Підемо в відкрите море — ще пожалієте за цими дюнами та мілинами.
— Яне знаю, що таке морська хвороба, — засміявся Шевченко.
— "Хто в морі не бував, той страху не знав", — відповів Бутаков старовинним прислів'ям,
День був сонячний і тихий-тихий. На острові Чиканарал топограф Рибін закінчував зйомку, а Шевченко склав альбом і пішов блукати разом з Вернером, поповнюючи ботанічну колекцію новими рослинами.
— З цього куян-суюка казахи роблять чудову жовту фарбу, — пояснював Вернер. — Треба його засушити...
— Чекайте, — раптом гукнув Шевченко. — Придивіться-но: навколо нас самі пташині гнізда. Ось чорний баклан годує рибою своїх пташенят. А це що за опудало?! — зупинився він, побачивши величезного пелікана. — Ой, та які ж у нього, чи то в неї дивні пташенята! Зовсім голі й червоні, як сире м'ясо.
— І як вони важко дихають, — підхопив Вернер, наближаючись до гнізда.
Пеліканка зашипіла, заклацала дзьобом, але, певно, птахи були тут нелякані, бо зовсім близько підпускали до себе. Це так вразило Шевченка й Вернера, що вони завмерли на місці, щоб не турбувати її материнського серця. А пеліканка тим часом витягла з своєї торбинки малесеньких рибок і совала їх в розкриті дзьоби своїх пташенят, скоса позираючи про всяк випадок на дивовижних двоногих.
— Що вас тут зацікавило? — підійшов і Бутаков. Друзі мовчки вказали йому на пеліканове гніздо.
— А-а-а!.. Птах-баба. Зверніть увагу на старших пташенят в другому гнізді поруч. Мати годує їх більшими рибками, якраз до розміру їх дзьобів та горла. Теж розуміє, що робить. А тут помилуйтеся, які красунчики! — захоплено казав Бутаков, зупинившись над жовтенькими пухнастими пташенятами з блискучими чорними дзьобами. — Це лебедятка. Які ж вони гарненькі. Справжні лялечки.
— Ось тобі маєш! — здивувався Тарас Григорович. — А як же казка Андерсена про погане каченя?!
Бутаков весело зареготав:
— На те ви й існуєте, автори-вигадники, щоб вигадувати і білих ворон, і блакитних собак, і рожевих...
— Чайок, — підказав Тарас Григорович в тон Бутакову.
— От і помилилися, друже мій! Рожеві чайки існують, та ще й які гарні! Мені навіть привезли в подарунок чучело такої чайки з берегів Охотського моря. Але зустрічаються вони рідко. А ось і наші звичайні сірі чайки — мартини, — вказав Бутаков на чайчине гніздо трохи осторонь. — Зверніть увагу, які вони гарні: крила зісподу сніжно-білі, зверху ясно-сірі, облямовані білим і тільки одне крайнє махове перо зовсім чорне.
Вони ще довго блукали чагарником та очеретами, повними шарудіння крил, пронизливих криків і писку пташенят. Вернер узяв з гнізд по яєчку від кожного птаха — для колекції, а Шевченко все жалкував, що не можна за кілька хвилин намалювати кожного птаха біля його гнізда.
Ніч простояли на якорі біля Чиганаралу, а вранці послали шлюпку з топографом на острів для зйомки, коли раптом знявся сильний вітер. Гарматним пострілом Бутаков наказав шлюпці повернутися на корабель, але вже була така хвиля, що матроси не могли підійти до корабля. Шлюпку витягай на берег, а "Константин" кинув другий якір, току що вітер перейшов у шторм.
Море було тут мілке, хвилі йшли бурунні, загрібаючи воду до самого дна довгими пінявими валами. І кожного разу, злетівши на гребінь хвилі, "Константин" разом із валом кидався в глибоку падь між двома водяними горами, готовий розбитися на тріски на мало не оголеному дні.
В один з найміцніших поривів луснув канат від важкого станового якоря-дагліста, і шхуна ще безпорадніше заборсалася на одному меншому якорі.
— Всі нагору! — скомандував Бутаков, стоячи на капітанському містку.
Марсовий Клюкін, який став тепер боцманом, засвистів у свою дудку. Разом з усією командою вискочили на палубу Шевченко з Істоміним.
— Прив'язуй верп до обірваного даглістного канату! — наказав Бутаков.
Всі кинулися до канатів.
— Кидай верп!
Палуба вставала дибки крутою горою, перетворювалася на крутий схил, на якому чудом утримувалися матроси. Піна, бризки, а іноді й сама хвиля накривали команду. Під час найміцнішого крену раптом зірвався гик грот-щогли й з нищівною силою став вимахувати над палубою. Кожен такий змах загрожував знести голову першому-ліпшому, хто потрапить під нього. Не встиг Бутаков скомандувати, як Шевченко кинувся навперейми гикові, вчепився й повиснув на ньому, штовхаючи його до борту, щоб знов закріпити його гикашкотом.
— Закріпляй! — гукнув Бутаков.
А Фунін вже мчав на допомогу сміливцеві.
Вмилені, з розвіяними вітром гривами, йшли хвилі з ревінням на крихітний корабель, загрожуючи щохвилини розбити його, як іграшку. Вітер вив і сипав холодним дощем і не менш холодними солоними бризками. Він зривав гриви хвиль і мчав їх над оскаженілим морем, наче дрібний солоний туман, і обсипав ним мокрих, закляклих матросів.