Без кінця пили чай, без утоми носили жигіти глибокі миски вареної баранини. В кухонній юрті день і ніч кипіла робота і не згасав вогонь у вогнищах. Найбільш раділа біднота рідкій нагоді на три дні забути про голод, не відчувати голодного болю в шлунку. їли все, що подавалося і що можна було з'їсти, навіть кістки обгризли і обдирали до останнього сухожилля, висмоктували з них мозок і кидали собакам лише те, чого не могли подолати найміцніші зуби.
Абдрахман, Азат і ще два акини з далеких аулів приїхали в перший же день тою, після півдня. Боячись, як би Абдрахман не згадав старої образи і не помстився нищівною сатирою, Джантемир сам вийшов назустріч славетному акинові, допоміг йому зійти з коня, шанобливо притримуючи його стремено, і всадовив його в своєму домі навпроти дверей разом з "майирами" і найповажнішими гостями.
Побачивши Абдрахмана, Шевченко радісно привітався з ним. Ще там, в околицях Орська, він відчув велику приязнь до старого акина, і ця приязнь подвоїлася, коли Жайсак розповів йому про те, як славетний акин посварився з Джантемиром і склав пісеньку-сатиру про товстого бая. Шевченкові дуже хотілося, щоб Абдрахман проспівав йому славетні пісні Утемисова160, якими той запалював і закликав на боротьбу за волю весь безкраїй казахський степ. Ці пісні, як розповідали йому колишні учасники придушення руху Ісатая Тайманова, були вогненними кличами гніву, гімнами боротьби за волю.
Розпочати таку розмову в присутності раїмських офіцерів було неможливо. Пощастило їм трохи поговори в найдальшій кімнаті байського будинку, де опинилися вони віч-на-віч, але Ісхакові було дуже важко підшукувати слова, коли мова йшла про щось поза межами щоденного життя. Тому вони майже не розуміли один одного. А крім того, і дуже довірятися Ісхакові було небезпечно.
Розмова налагодилася, коли прийшов Жайсак. Він був чимсь засмучений і знервований, відразу запросив Тараса Григоровича та Абдрахмана до себе і там, далеко від зайвих ушей, почав гірко скаржитись:
— Оскаженів Джантемир. Накинувся на мене, затупотів ногами, почав лаяти, як я смів посадити Рахіма на свого коня. Я мовчав: адже ж не міг я йому сказати, що ми рятуємо його дочку від Молдабая.
— Допоможи нам зрозуміти один одного, — попросив Тарас Григорович, коли Жайсак трохи заспокоївся, і пояснив, які пісні хотів би він почути від Абдрахмана.
— Так, мушель тому звучали вони на нашій землі, — зітхнув старий акин, — та задушили нашу волю, а з нею й пісні великої душі Утемисова. І тепер лише тут, — вдарив він себе долонею по грудях, — лише тут ще живуть ці напівзабуті пісні. Я їх тобі проспіваю і розкажу про таємні мрії нашого степу.
Він глибоко замислився, ніби намагався відтворити щось в уяві, і заспівав несподівано міцним і чистим голосом:
Як два леопарди, Тайманов і я, Б'ємось ми за волю народу.
Пісня росла, ширшала, гуркотіла весняною громовицею, плакала теплим життєдайним дощем, будила сплячих. Абдрахман ніби помолодшав. Його обличчя палало натхненням. Уривчасті акорди підкреслювали енергійний ритм пісні, яка закликала до боротьби, і Шевченко раптом пригадав "Марсельєзу" — таку ж бойову й нестримну, як червоний прапор волі, колись піднесений над волелюбною Францією. Акин ніби оживив її слова. Вони злітали до склепіння юрти, наче могутні птахи, прокинувшись від надто довгого сну, знов розпустили свої могутні крила, і билися грудьми об шангарак, і намагалися вирватись на волю, у небо.
Жайсак не завжди знаходив потрібне слово, але жестами, позою, виразом обличчя так відтіняв і підкреслював зміст пісні, що Шевченко розумів усе. Захватом і пошаною запалювалося його серце до цього волелюбного, але знедоленого народу, що породив таких поетів і такі могутні пісні.
Часом йому здавалося, що Абдрахман кидає йому в серце розпечену жаринку, яка ніколи не загасне, як не можуть померкнути казання про месників за страждання бідарів його України.
І, відчуваючи велике братерство співців усіх пригноблених світу, кинувся він в обійми до старого акина.
Довго сиділи вони втрьох у Жайсаковій юрті, забувши і запаморочливу джигітовку, якою тим часом захоплювалися гості, і давно закінчений без них обід, і вино, і коньяк, яких не пошкодував Джантемир, щоб тісніше зв'язати себе дружбою з російською владою.
На прохання Абдрахмана Кобзар розповів йому співучим речитативом на мотиви улюблених українських пісень кілька своїх віршів.
І не знали вони, що Бутаков і Макшеєв шукають Тараса Григоровича по всьому аулу, збираючись від'їжджати.
Годину тому з Раїма примчав посланець сповістити офіцерів, що одержано терміновий наказ негайно вирядити оказію назад в Оренбург, бо в степу з'явилися озброєні загони хівинців, а з оказією повинні були виїхати до Оренбурга Макшеєв і Акишев. Офіцери попросили казахів відшукати їх коней, які паслися біля табунного стану.
— Ай, не можна так, майири! Треба весь той прогостювати в аулі до кінця, — ображено хитав головою Джантемир. — Завтра акини будуть співати, домбра грати, кюй говорити. Це буде теж акинський байга, який пісня буде найкращий — халат дамо, сідло дамо, килим дамо — різний подарунок. Ай, не можна їхати Косарал! Не треба їхати Раїм!
"Майири" дзенькали острогами, дякували за частування, за люб'язний прийом, але наказ є наказ: треба негайно його виконувати.
— Залишайтеся тут, Тарасе Григоровичу, коли хочете, — ввічливо запропонував Бутаков, помітивши, що поет прикро вражений несподіваним від'їздом. — Я знаю, як вам цікаво послухати змагання акинів, бо ж кобзар акину — друг і брат, коли не помиляюсь? Повернетесь завтра або навіть позавтра, коли вам зручніше.
Дозвіл залишитися був великою спокусою, але не провести Макшеєва Тарас Григорович не міг, не дозволила совість. Сумно попрощався він з Абдрахманом і пішов до саней, в яких їхав сюди з Бута-ковим та Ксенофонтом Поспєловим.
Сини Джантемир-бая проводжали "майирів", але з півдороги повернулися в аул, і тільки Жайсак доїхав з ними до Косаралу. Макшеєв запросив його в свою землянку і віддав йому всі його гроші, з яких Жайсак встиг витратити тільки з півсотні.
— Сьогодні, — казав Макшеєв, — ти заробив на байзі дві сотні баранів. Купи ще сотню, і Кульжан буде твоя. Скільки коштує тепер баран?