— Дав, але де ж мені взяти сідло для лежачого?
— У Зейнеб є таке сідло! — радісно вигукнула Кульжан. — Я оце бачила його під повіткою.
— Та хіба ж вона дасть?..
— Аяйне питатиму, — труснула косами Кульжан, і чорні очі її блиснули бешкетним вогнем. — Ти тільки, тіточко Кумині, не виїжджай наперед разом зі всіма жінками. Якщо хтось спитає, де ти поділася, я скажу, що ти на кладовищі прощаєшся з могилою Шакір-аги і доженеш аул на стоянці. Сідай на коня, а Жайсака покладемо на верблюда і рушайте позаду всього аулу. Табун і вівці здіймуть таку куряву, що за нею ніхто вас не бачитиме, а потім десь на ночівлі, коли й помітять сідло, ніхто вже не відбере, а я все візьму на себе.
— Аллах тебе благослови, дівчинко! — від щирого серця подякувала Кумині, і бліда радість торкнула усмішкою її передчасно зів'ялі уста.
Допізна диміли ватри біля чорних і білих юрт. Люди варили ман-ти і пекли на дорогу коржі, наливали молоком бурдюки, лагодили сідла та вуздечки, плели аркани з вовни та кінського волоса, вибивали килими, і, хоча на перший погляд в Жайсаковій юрті ніби не було чого й складати, Кумині поралася мало не всю ніч і тільки перед світанком закуняла.
Ранок наступного дня випав сонячний і безхмарний. Степ посивів від паморозі, але тільки-но відірвалося сонце від краю землі і попливло все вище й вище, сивина одразу зникла, і великі, прозорі краплі роси заблищали на стеблинках торішнього ковилу та полину. Земля прокинулася від довгого зимового сну і радісно трепетала новим життям. Де-не-де пробивалася свіжа травичка. З нірок обережно визирали вусаті ховрашки, і чорні намистинки їх очей на пласкуватих, ніби прилизаних, голівках з веселою цікавістю дивилися на світ. У торішній траві пищали і вовтузилися миші. Вухастий, довгоногий тушканчик стояв на кротовій купині і не помічав, як ззаду підповзає до нього гадюка. В повітрі кружляли і тонко дзвеніли перші комарі. Ластівки стрімко свердлили вітер і на льоту ковтали їх, а високо в небі наче висів, тріпочучи крильцями, і радісно розливав свої трелі перший жайворонок.
Аул давно був на ногах. І знов проміж юрт палали багаття. Люди поквапливо снідали перед дорогою, сідлали коней. З юрт виносили скрині, в'юки і килимові торби. Дехто вже розбирав юрту і вантажив на покірливого верблюда, що за наказом хазяїна став на коліна або навіть ліг на землю, поки накладали на нього і зв'язували і кере-ге, і схожі на павуків жердини для склепіння з круглим шангараком посередині та тундуком, і важку повсть. Всі поспішали, метушилися, по кілька разів перевіряли, чи все потрібне взято і чи добре все зв'язано і укладено. Плакали немовлята, бо ніколи було матерям їх заколисувати і годувати. Зате підлітки радо готувалися в дорогу і або діловито допомагали дорослим, або докучали їм розпитуванням.
Кульжан ще звечора принесла для Жайсака верблюже сідло, а крем'язень Тайжан урвав на світанку хвилину і прибіг допомогти Кумині. Спритно осідлав він молодого верблюда, примостив сідло і поклав на нього Жайсака, потім розібрав юрту і навантажив на старого верблюда разом зі всіма пожитками безпорадної вдови, тоді побіг збирати в дорогу свою сім'ю. За годину аул був готовий до виступу.
Рушили в суворо встановленому звичаєм порядку: першими помчали троє розвідників, що оглядають степ, у разі чого попереджають аул про небезпеку, вибирають місце для відпочинку і для ночівлі. Коли вони зникли за обрієм, вирушили тридцять тюлен-гутів, добре озброєних соїлами, шакпарами, ножами, пращами та бухарськими ятаганами, і вже за ними повільно і урочисто рушили верблюди.
Попереду їхали жінки на двогорбих верблюдах з немовлятами і малими дітьми, яскраві й строкаті в своїх святкових вбраннях на тлі ледь зазеленілого степу. Шовкові і оксамитові безрукавки, дівочі хустки та тюбетеєчки з жмутами пугачиного пір'я, нашиті на одяг срібні та золоті монети, браслети та сережки, величезні срібні ґудзики, зі вправленими в них скалочками кольорового скла, а іноді й дорогоцінного каміння — усе це блищало і мінилося на сонці серед сніжно-білих покривал молодиць та бабусь, які спадали їм на плечі і на спину верблюда.
За жінками поважно виступали одногорбі верблюди, вантажені легкими дорожніми юртами так званими жолим уями і літніми маленькими юртами турлин уями, що були навалені на їх спини величезними купами і міцно зв'язані арканами. За верблюдами йшла худоба, яку оточували вершники-чабани й табунники, вовкодави та вівчарки. За отарами і табуном ішов одинокий верблюд з хворим Жайсаком, поруч їхала на старій сумирній кобилі Кумині. Другий загін озброєних жигітів замикав похід.
Аул ішов диким степом навпростець, не тримаючись ані річок, ані караванних шляхів і навіть колодязів, тому що навесні скрізь багато води, щоб пити й напувати худобу. Величезні прозорі й чисті калюжі снігової води виповнювали всі улоговини й низовинки і здалека здавалися красивими блакитними озерцями. Дикі качки, гуси й лебеді весело крякали, ґелґотали, ячали, хлопали крилами й пірнали, і тільки тоді зривалися й відлітали, коли перші вершники були від них на відстані перельоту каменя з пращі.
Опівдні аул зупинився перепочити. Подоїли овець і кобил, пустили отару й табун пастися, але не розсідлували коней, тільки трохи відпустили попруги та зняли вуздечки, а сторожа пильно стежила за степом, тому що на мандрівний аул завжди могли напасти й розбійницькі ватаги хівинців, і інші казахські роди, з якими ворогував Джантемир, та й кожен, хто захотів би поживитися легкою здобиччю. Але привал пройшов без тривог і без пригод, і за три години, добре відпочивши, аул рушив далі.
Верблюд ішов перевальцем, і помірне одноманітне погойдування заколисувало хворого. Молодість брала своє, і рани його повільно загоювалися. Жайсак з радістю ворушив пальцями скаліченої руки і відчував, що біль щодня зменшується. Остогидло йому вже лежати в юрті, задихатися від диму і кіптяви і день у день бачити, як матір витрачає останні сили на байській роботі. Він мріяв здобути собі в горах орля, вимуштрувати його для полювання і протягом зими здобути багато лисиць, за шкурки яких російські майири щедро платять — і тоді... Тоді б він перш за все поставив собі добру юрту, теплу й чисту, та, мабуть, і зовсім відділився б від аулу Джантемир-бая, і почав би кочувати окремо із своєю невеличкою отарою. Адже ж трапляється й таке, що кілька бідарів починають кочувати одним спільним аулом і потроху стають хоч і не багатими, але принаймні не такими вже й бідними... І тоді... Тоді... Солодка мрія про молоду жінку — ніжну, сором'язливу дівчину — здіймала його груди глибоким потаємним зітханням.