Вони переїхали бродом дві протоки, об'їхали озера-лимани і поскакали вздовж Сирдар'ї, проти її течії і, дійсно, за годину побачили вдалині білі й чорні юрти аулу.
Гучний собачий гавкіт зустрів кавалькаду.
— Зупиніться тут, Олексію Івановичу, — під'їхав до Бутакова поет. — Почекаємо, поки вийдуть хазяї і відгонять собак, бо в цих вовкодавів такі ікла, що нам не врятуватися, коли ми рушимо далі.
Почувши про появу якихось начальників, Джантемир вже поспішав їм назустріч, ще важчий і товстіший, ніж торік.
— Слава Аллахові і пророку його, що посилає мені таких хороших і шановних гостей, —урочисто сказав він, і солодка, сонно-улеслива усмішка застигла на його набряклому, пласкому обличчі.
За звичаєм, він повів гостей до юрти, а Ісхак та Рахім забрали їх коней.
В юрті одразу подали чай, а тим часом біля порога вже білували барана. Бутаков та Макшеєв з цікавістю придивлялися до юрти і мимоволі замилувалися гордим велетнем-беркутом, який куняв на тугирі. Коли внесли тацю з паруючою бараниною, Ісхак та Рахім подали гостям води помити руки і рушник.
— Не струшуйте воду на підлогу. Витирайте руки рушником або своїми носовими хусточками, бо хазяї образяться, — прошепотів Тарас Григорович офіцерам.
Вони слухняно витягай свої хусточки.
Тим часом Джантемир вийняв із скрині дві пляшки зубрівки і налив їм повні піали, приказуючи:
— Ой, добре зробили майири, що джульбарса забили. Він багато баранів у нас загриз. Великий збиток від нього був. Баби дитинки ніде не пускали, бо він один дівчатко із'їв. Кажуть, дитинка йому смачна.
— Це Тарас Григорович вигадав, як на нього засідку зробити. Йому дякуйте, — відповів Бутаков.
— Хороша людина Тарас-ага, — кивнув і Джантемир. — Він там, у Жаман-Кала полювання на вовків улаштував. Багато вовків забили майири. Він їх попросив. Хороша людина!
Шаукен тим часом розпоряджалася частуванням. Подали баурса-ки, кавардак та буйрек, міцно присмачений перцем. Перевалюючись, як качка, в своїй святковій оксамитовій безрукавці, Шаукен частувала гостей. Скоро мала стати матір'ю, і скидалася на велику кулю з другою, меншою, прикріпленою над першою. Обличчя її сяяло таким урочистим самовдоволенням, що Бутакова душив сміх.
Нудатов вперше потрапив у таку екзотичну обстановку і захоплювався тут усім. Юрта, беркут, візерунчасті повсті вздовж кереге, піали і самі хазяї в своїх строкатих вбраннях — все це було для нього таким новим та оригінальним.
— От шкода, — зітхнув він, — що ніяк відразу всього не помітиш і не запам'ятаєш... А з часом спогади втрачають свою яскраву свіжість. Хоч би якийсь сувенір залишився.
— А я вас виручу, — весело відгукнувся Шевченко. — Намалюю вас разом зо всім цим антуражем. Добре, що Олексій Іванович порадив мені взяти фарби.
Нудатов одверто глянув йому в очі.
— Все це було б прекрасно, шановний Тарасе Григоровичу, коли б той червінець, який ви від мене одержите за роботу, пішов на щось добре. Адже проп'єте його, як завжди, а завтра знов ходитимете і "стрілятимете" цигарки в добрих людей.
Шевченко низько схилив голову. Слова Нудатова боляче вразили його.
Нудатову стало соромно. Офіцери з обуренням знизували плечима, одверталися від нього.
— А втім, — пробелькотів він, — хіба ж я не розумію? Отаке бовкнеш, бува. Зробіть ласку, малюйте.
Шевченко неохоче взявся за фарби. На малюнку Нудатов напів-лежав на килимі з піалою вина в руках.
Навпроти нього, схрестивши ноги, як Будда, сидів побіжний і грузько опасистий Джантемир. В глибині юрти куняв беркут, висіли сідла і величезний порожній саба — бурдюк для кумису, але Шаукен злякано щезла, боячись, щоб і її часом не намалював руський акин.
Малюнок усім надзвичайно сподобався, але Тарас Григорович категорично відмовився взяти за нього гроші, як не благав його Нудатов та всі інші. А коли подали нове частування, Шевченко непомітно вийшов з юрти.
Жайсак щойно повернувся в аул і їв пшоняну кашу з айраном, коли до нього зайшов Кобзар.
— Сідай, Тарас-ага, дорогий! — радо приказував молодий табунник, підстилаючи йому єдиний шматок білої повсті. — Як живеш?
— Не питай! — зітхнув Кобзар. — Тепер життя моє точно легше торішнього, але неволя є неволя... Розкажи краще, що в тебе нового і як справи Кульжан?
— Все по-старому. Лисиць багато здобув. Хороший у мене беркут, б'є влучно. А Кульжан... Приїздив Зулькарнай — туди, на жайляу. Казав, що син його все ще лежить в цьому білому.. .як його?..
— В гіпсі?
— Так-так.
— І що ж вони вирішили? Жайсак безнадійно махнув рукою:
— Плаче бідна. Досі було в неї одне горе, що доведеться їй одружитися з Ібраєм, а зараз загрожує їй нове, гірше лихо: Зулькарнай приїздив не сам, а з родичами, щоб зміцнити дружбу з Джантеми-ром. І був серед цих родичів дядько Зулькарнай. Він уже прожив понад сім мушелів, беззубий, згорблений, ледве тримається на коні. Звуть його Молдабай. Побачив він Кульжан і наче здурів: каже, що коли Ібрай помре, він сам одружиться з нею. І нічого тут не вдієш: аменгерство — закон.
— Яка гидота! — вихопилося в Шевченка. — Ну, а Джантемир? Невже він на це згодиться?
Жайсак безнадійно махнув рукою.
— Джантемир знає, що Молдабай дуже багатий і, до того ж, імам. Обидва довго мовчали.
— Лисиць здобув, — знову заговорив Жайсак по хвилині, — але продати їх нема де. Від Жаман-Кала до Оренбурга три дні їхати, а звідси вп'ятеро більше. Як туди дістатися самому?
— Якщо трапиться в тебе щось несподіване, — дай мені знати. І взагалі приходь. Люблю з тобою говорити, — сказав Шевченко, підводячись.
Жайсак провів його до Джантемирових юрт, біля яких вже форкали і брязкотіли вуздечками офіцерські коні, а майири прощалися з баєм..
— Де ж моя Росінанта? — з комічним здивуванням спитав Шевченко.
— Вона на ногу припадає, — пояснив Ісхак і, щоб його зрозуміли, навіть доказав, як шкутильгають. — Сідай на нашого коня, Та-рас-ага. Рахім з тобою поїде і приведе його назад.
— Але ж уже вечір. Що, як на нього нападуть вовки, коли він вертатиме? — захвилювався Шевченко.
— Не нападуть. Ще не зовсім зима. Вовки ще ситі, — посміхнувся Ісхак. — Проте, коли ти за нього боїшся, хай Рахім у тебе переночує і вранці повернеться в аул. Ти згодний, ага?