Леонид (сідає коло неї). Так може підемо до гурту?
Ольга. Ні, не хочеться... (Мовчать)). Чого-ж ви мовчите?
Леонид. Як?.. А-а... чого мовчу?
Ольга. Дивно мені... Підійде куди Ліна, і зараз починаються розмови, сміх, милощі, змагання,—де що й береться у вашого брата. А за мною здебільшого мовчать, ось як ви зараз. Чому воно?
Леонид. Чому?—не знаю. Але про себе скажу, що я скрізь однаковий.
Ольга. Ні, ні, не кажіть, я гаразд помітила...
Леонид. Ну, нехай буде так. Але тепер я вас запитаю: чому воно так?
Ольга. Мені здається, що инші мають хист вносити з собою усюди жизність, радість. В їх вдачі одбивається наче саме життя своєю ясною частиною, своїми веселощами й радощами. Для таких людей смуток, сльози— це щось наноснеє, хвилине, що, як хмарки на яснім небі літньою добою,—випливуть і розтануть в злотистім сояшнім сяйві, не зоставивши по собі ніякого сліду. Ось як, наприклад, тато, Ліна, або Михайло Іванович... Другі-ж, це—живі малюнки для другої частини життя, сміх і радощі не про цих. Коли-ж і вибереться иноді яка хвилина, що сміх скривить... ну-да, скривить їх вуста, то це схоже на те, як у дощовий день сояшний промінь розірве на мить густі хмари й засміється до землі соромливою усмішкою... Нудно жить на світі такім людям, Леониде Платоновичу.
Леонид. Хм... дуже проста клясіфікація для душ людських, і тим, що дуже проста, тим і не вірна. Житі тя людське, Ольго Іполітовно, не їака проста. річ, як ви думаєте; тому й душа людська, в котрій одбивають-ся всі його вияви, як ви вдатно підмітили, • дуже мудрий утвір. Певне, багато залежить' і од вдачі, од темпераменту, котрий має здатність приймати і одповідати тільки на ті вияви, що роблять на душу приємні вра-жіння. Але життя не складається з самих веселощів та радощів. Бувають майже в кожнім людськім житті години, що коли не зовсім, то на довгий час ламають і переінакшують усяку вдачу.
Ольга. Не знаю за других, але моя душа здатна мабуть одкликатись тільки на яви смутні, бо ще зроду не сміялась вона так, щоб другім од того сміху стало весело.
Леонид. Життя ваше не красне,ато чому-ж воно так? Ольга. Може.
Леонид. Коли ви промовили ^,можеа а не "ні, не те", то виходить, що я трохи одгадав причину болю, який опанував душею вашою. Ви нещасливі?
Ольга (трохи згодом). Видно, щастя не для такихъ, як я.
Леонид. Чому? Ви читали Короленка?
Ольга. Читала.
Леонид. Пам'ятаєте там у його є; "Человекъ создан для счастья, как птіца для польота"?
Ольга. Це—фраза, і більш нічого.
Леонид. Ні, не фраза тільки, єсть іще вираз: "Чоловік сам коваль своєму щастеві". Коли довго і уважно порозміркувати над цими фразами, то можна знайти в них глибокий і правдивий змисл. Чоловік, котрий бажає щастя, а проте, нічого не робить, щоб досягти його,—ніколи не дістане його, та він і не варт щастя. А чоловік, в душі которого повстануть живі поривання і,
зо
повставши, перейдуть у боротьбу за щастя, такий чоловік наперед смакує його, він уже на-пів щасливий.
Ольга. Хто-ж винен в тому, що* все. в житті складається не так, як бажається.
Леонид. Ніхто не винен: люде сами роблять з життя помийну яму, зо дна якої їм ледве-ледве помітно, як світять дорічні зорі справжнього щастя. Коли ці зорі часом спалахнуть, в їх серці мимоволі .з'являються невимовні поривання кудись у вічність. Отсі хвилини поривання я й назву потягом до справжнього щастя. Не треба давати їм вгаснуть, піддержуйте цей святий вогонь душі, і ви здобудете щастя, будете . сміятись таким сміхом, од котрого усміхнеться сама ніч... Погано тільки те/що більшість людей мучиться в ямі, дихає її важким повітрям, дочуває себе нещасним, а, коли побачить, як спалахнуть далекі зорі щастя, то нічого иншого не вигадає, як тяжко зітхати: "Ох, горенько! ох, я нещасний! і живуть же десь щасливі люде!" І це всё тоді, коли треба тільки захтіти, щоб самому досягти до щастя... Чому ви почуваєте себе нещасною? Тим, що життя ваше—порожнеча, пустка, що навкруги у вас люде, котрі не то, що не здатні хоч .трохи заповнити цю порожнечу, а може ще більш додають вам смутку
Ольга. О, так!
Леонид. Так?... От бачте... Невже-ж ви не зможете втікти од цього?
Ольга. Втікти?.. Як-то втікти? Куди?
Леонид. Туди, де куєтьсй щастя людське, в царство праці й— боротьби.
Ольга. Де-ж воно, те царство?
Леонид. Де воно?.. Воно далеко, воно й близько, ноно і там, і тут, і скрізь. Ваша душа нудиться од порожнечі. Наповніть її великим змістом, який здобудете тільки въ боротьбі, въ праці за щастя загальне: в цій боротьбі славетні знаходять своє особисте щастя, вони навіть страждають і вмирають з усмішкою задоволення на вустах, бо пожили гаразд. Пам'ятаєте у Горького: "Я славно пожіл! Я знаю счастье! Я храбро білся!" промовляє конаючий од ран сокіл... Знаєте що?.. Вам нудно у вашім старім, сумнім дворянськім гнізді. (Встає З орелі). І не диво. Ви думаєте, я нічого не помічаю. Якесь прокляття висить над такими предківськими гніздами і їх жителями, котрі мусять одповідати за минуле... (Лесь на дахові скількось разів кричить сич). Сич?.. Чуєте? Вістник смерти, теж житель старих осель та руїн.
(Іван виносить з їдальні на веранду лямпу і ставить на стіл; потім приносить серветки, тарілки, ножі, виделки й готує до вечері; нарешті одступає трохи од столу і любується, усміхається й зникає в їдальні. З правого боку виходять Серж і дід Гнат. Серж з рушницею).
Серж (привітавшись до Леонида). Олю, наче сич кричав? (Ливиться в тім напрямі, де має бути дах).
Ольга. Кричав. Що, ти хочеш застрелити його?
Cepkv Ну—да... Нічого не видно. Треба зайти з того боку. (Йде за веранду. Лід Гнат зникає назаду звідкіля незабаром чути калатання в торохкало.)
Ольга. Ви кличете мене до боротьби... Не знаю, ніколи не думала над цим. Але яка буде з мене поміч другим, коли я сама потрібую запомоги.
Леонид. То нічого. Ви завважте те, що нещастя і є той цемент, який звязує борців до гурту: у їх спільні страждання, спільні болі, спільні думки, і в своїм єднанні вони знаходять моральну пільгу, втіху для душі. Нещасні борються за нещасних і, я-ж кажу, в самій цій боротьбі знаходять змисл життя. Сам великий вчитель сказав: "Більшої од цієї любови ніхто не має, як щоб хто душу свою положив за другів своїх*...