Дуся. Ні, я дуже рада, що ти приїхав. Мені жалко Ольги, вона така бідолашна. Вона неначе не їхньої сем'ї. Не проходить, кажуть, того дня, щоб вона не плакала.
Шах. Ольга... гм... ну-да, сердешна. Вони дуже хижі для Ольги.
Леонид (входить при останніх словах). А, Матвій... Здрастуй!... Це ти про Ольгу?—Пропащий чоловік.
Дуся. Чому так?
Леонид. Вона зроду якась ненатуральна. В її вдачі все перемішалось: жадоба до життя і повне безсилля волі й розуму, жадоба веселощів, втіх до самозабуття і якась містична покірливість долі. А доля не дуже ша-иує бідну панночку. До того-ж іще родинні обставини.
Дуся. Невже нема ніякого виходу?
Леонид. Виходу?.. Хм... У неї є своя idée-fixe, здійснення котрої може на який час вигоїло-б її душевні болі. (До Шаха). Вона, брат, закохана в тебе.
Шах. Та що ти?
Леонид. Повірь.
Шах. Вона тобі говорила?
Леонид. Ні... не то щоб просто в вічі сказала; та, видно, вона й не хотіла, щоб хто знав про це, але я догадуюсь. А до того ще Іполіт Миколаевич з цінічною одвертістю дратує її безнадійним коханням. От іще типи. Вони наче навмисне взялись довести її до божевілля. Жалко дівчини, пропаде в проклятім гнізді. Та инакше воно й не може бути. Сем'я їх схожа з тим деревом, у котрого черви підточили корінь: попереду починає псуватись стара дупласта цівка, потім—одна гілка, найслаб-ша, друга, третя, аж поки настане край... Ну, скажіть, хіба я не правду казав тоді у їх про виродження?
Дуся. Мені здається, що ти дуже гостро їм одчиту-вав. Іполіт Миколаевич мабуть образився.
Леонид. Хто? Іполіт Миколвевич? Навряд, щоб його чим дошкулив... А от бідний Творогин не в жарт перелякався, коли Матвій одрізав, що землю подарує селянам. (Сміються) Сердешний панок! він і без того закрутився у довгах, мов пташка в сільці, а ти, Матвіє, так необережно влучив в саме боляче місце. (Сміються).
Шах. Ти знаєш, Леониде, мені здалось, що він намірився женити мене на Ользі.
Дуся. Ну, що ти вигадуєш, Матвіє...
Шах. Ій-Богу. Якісь навтяки, заходи, переморгування.
Леонид. Чудний.
Дуся. Я певна в тім, що це без відома Олі.
Платон Платонович (входить). А, ви вже збіглись, голуб'ята? Добривечір! (Цілуються з Шахом). Чули про оказію у Гробачевського?
Шах. Чув, чув...
Платок Платонович. Чи вам це подобається?.. Ну, й народ! що-дня сварка, а це й до бійки дійшло. Треба буде євгена не пускать туди.
Леонид. Ти, Платоне, за євгена не бійся. Він стільки вже розумово розвився, що такі вчинки викликають в йому саму огидливість. Він вже тепера цурається тб-вариства з Сержем.
Платон Платонович. То нічого, а все-ж таки... Знаєш нашого діректора. А йому ще тільки год зосталось вчитись, треба пильнувати...
Горпина (входить). Пани Гробачевські.
Ліна (влітає в кімнату й на мить зупиняється). Фу, як урочисто! Добривечір! Здрастуй, Дуся, поздоровляю й бажаю всього найкращого!
(Входять один за другим всі Гробачевські, привітаються і поздоровляють Дусю з днем нарожденія. Горпина виходить).
Іполіт Миколаевич. Вітаю, панно, і щиро бажаю ти-сячів поклонників—та все з повними кешенями, хе-хе-хе... У наші часи це вельми "невредно".
Тетяна Михайлівна, (виходить з другої кімнати). Здрастуйте! (Привітається).
Іполіт Миколаевич. З імениницею вас!.. Вона у вас визирає сьогодні королевою,' хе-хе-хе! То-то Матвій Львович коло неї в'ється... Не диво, не диво, як би і я був не жонатий, враз посватався-б...
Ліна (ревниво). Буде вам... Матвіє Львовичу, ходімо в сад.
Шах. Дякую! Але я сьогодні кавалєр євД°ки Пла-тоновни.
Ліна. Фу, бридкий... Ну, Леонид Платонович буде моїм.
Леонид (сміється). О, умру од щастя!..
Іполіт Миколаевич. Отеє добре. А я-ж з ким?. Ні, мабуть прийдеться скоро одставку брати у жінок, хе-хе-хе...
Всеволод. Давно час треба й честь знати. Твою руку, Олю...
Іполіт Миколаввич. Мовчи, мовчи, дурашка.
Горнпна (вбігає, до Тетяни Михайловни). Закрутила морожене!
Тетина Михайлівна. Ну, й гаразд. Іди!
Іполіт Миколаввич (дивиться в слід Горпині і кривиться). Поганий-же у вас Платоне Платоновичу, смак, Уже-Богу... хе хе-хе! Де ви дістали таку кикимору?
(Серж регочеться).
Платонь Платонович. А ви завжди однаковий, Іпо-літе Миколаєвичу. (Озирається). Евгена немає?
Леонид. Нема, нема...
(Всі виходять зостаються тільки Тетяна Михайлівна та Вікторія Францовна).
Вікторія Францовна. Мороженицю з собою привезли, чи де позичили?
Тетяна Михайлівна. О, та у вас-же взяли, хіба ви не знаєте?
Вікторія Францовна. Не знаю. Мабуть Оля давала.
Тетяна Михайлівна. Чого це Оля ваша така бліда? лід очицями синє.
Вікторія Францовна. І не говоріть, серце... Ми з нею такі нещасні. (Виймає хустку й витирає очі). Бешкет за бешкетом майже що-дня. Сором людям у вічі дивитись... Іполит... Серж... А тут ще Ліна приїхала з Всеволодом. Учора я думала помру од страху та сорому.
Тетяна Михайлівна. Отеє, Боже мій! Що-ж вони, не миряться?
Вікторія Францовна. Де вам?.. Всеволод побачив у саду, як Іполіт цілував Ліну... Кинувся до його, трохи не задавив... Ліна розняла. А Оля була з Всеволодом... Господи... (Плаче). її на руках внесли в кімнату, ледве очуняла.
Тетяна Михайлівна. Сердешна!
Викторія Францовна. Це ще не все... Вечером Серж пішов до кабінету за рушницею... там Оля... сидить, а в руці револьвер. Хотіла застрелитись, насилу одняв... Галас зкоївся на всі горниці. Збіглись всі, наймичка... лакей, робочі всі довідались... Боже, який сором... (Плаче). Сором який...
Тетяна Михайлівна. Бідна дитина!
Вікторія Францовна. З того часу ходить і ні до кого не забалакає... Все мовчить, все мовчить, все щось думає.
Тетяна Михайлівна. Ви-бїї гостить послали на який тиждень. Де-ж таки, хіба з такою чуйною вдачею можна жити між...
Вікторія Францовна; Та я й то думала. Не хоче, серце, не хоче. Каже: мені ліпше в домовину, ніж звідсіль поїхати. І що їй тут? не пригадаю. А хіба у нас можна спокійно жити? Коли не те, то друге... Ох, чує моє серце, що це добром не скінчиться...
Тетяна Михайлівна. Що ви, що ви!.. Вблагайте ії поїхати звідсіль. Поїде, буде покійна, поправиться.
Вікторія Францовна. Ох-ох-ох... До вас можна в опочивальню, а то у мене певне очі червоні од сліз?..