— А це, сину, й наша нива,— сказав старий, важно одди-хаючись, коли вони підійшли до однієї ниви.— Воно, сказать, хліб не так щоб і добрий, та проте, хвалити Бога, тільки клопіт один із сусідами. Кіндрат он Чепіга на цілу четверть рорався в нашу грань. І от, бий його лиха година, цілих десять літ судимось, вожаємось, і грань уже виїздили одводи-ти, та й не помагає. І суд сказав, що тут грань повинна йти, а він все-таки, сльота, лізе та й лізе. На цілу четверть, чуєш, ворався. І як тільки почнуться жнива або оранка — так тобі й лайка. Чуть голів не порозбивають. Мої хлопці гарячі такі, та й він лютий. Ну, як почнуть, як піде... Прямо життя нема. А тут он тобі Альошка лізе. Одвів же, на, кажу, ори, сій, їж. Ні, таки, сукиного сина, лізе, стерво. Дай, кажу, віку дожить, тоді як знаєте. Так де там...
Він трохи помовчав, оглядаючи жита. А далі, наче згадавши якусь стару думку, додав:
— Е-е! Жито добре в нас. Такого тут немає. Альошка колись, ще як при нас жив, украв у графа три снопи "Улян-ки", то й зайшло з того. Добре зерно, і хліб з нього добрий.
Старий Кирпуля пішов обніжком і увесь час важко пихкав, бубонів щось і сердито лаявсь. Увесь світ для нього складається з ворогів, і кожен з них намулив очі йому. Трудно з усіма ними управитись, але була вже й у тому глибока втіха, що хоч добре вилаєш їх.
А по полях тихо йшли шелести... Бігли струмки вітру, високими хвилями котилися по полових житах. На тлі цьому зігнута постать Федора Кирпулі з довгою сірою бородою, в старому брилі, обіперта на палицю — як могутній господар, а лани — його діти. Стоїть, як вартовий, і пильним оком слідкує за всім. Чи думи якісь неясні, але глибокі й болісно-щирі, як стрічка всього життя старого Кирпулі, чи звичайні клопоти та сварки проходять в нього на душі...
Назад повертались польовою дорогою. Дорогою догнав їх низенький чорнявий чоловік. Ішов він, розмахуючи довгим ціпком і закидаючи широко ногами, і вся його постать від того кумедно крутилась.
— До папаші в гості пожаловали? Як же, нада провідать, непремінно нада,— м'яко посміхаючись, звернувся він до Панаса. Говорив він тоненьким тенором, м'яким і співучим, і при цьому темні очі, і зуби, і все чорне засмалене обличчя лагідно посміхалось. Він який час витирав брудною хусткою піт на обличчі, а потім знову заговорив: — І подивиться на вас, Панасе Федоровичу, так зовсім не пізнав би. Так, к примеру сказать, зустрів би в городі, так і не подумав би, що це ви. Наче трохи змінились і похудали наче трохи...
— Захворів, болізнь така образувалась: от голова болить, та й так усюди слабість... Доктор сказав: це у вас все більше од перевтомленія — усякими науками занімаюсь, багато доводиться робить. Ну, і те сказать — служба...— відповів Панас Федорович.
— Да, можна сказать... Усюди жизнь нелегкая,— заговорив знову чорнявий дядько.— Я так полагаю, Панасе Федоровичу, у всякого чоловіка, к примеру сказать, повинна бути своя дорога. Як він на неї вірно попав, то, значить, йому добре. А як він не вцілив, то цілий вік і блукай. І нема тоді йому спокою і хорошої жизні. От, скажем к примеру, наше мужиче життя — дорога верная, пряма. Іди собі, нікуди не звертай. Ори землю, хліб обробляй, і буде в тебе що їсти і чим жити. А подивіться, яке наше життя гірке. Чи хто-небудь до пуття з'їсть кусок хліба? Чи хто живе так, як слід жити чоловікові? Усі їдять кращий хліб, тільки не мужик, тим що сам обробля його. А чому так, Панасе Федоровичу? А тому, що бояться усі мужика. Прокинеться він, візьметься за діло і прожене тоді усіх, хто на його плечах сидить, бо йому таких, к примеру сказать, дармоїдів не треба. От вони й бояться нашого брата, і стали на нашій дорозі.
— Ой, скажу я вам, братіку, буде ще лиха, та ще й скільки. Буде всього: і гіркого зазнаємо, та й кращого дочекаємось. Я ще й так гадаю: та невже ж таки, бий його сила, усе мужикові, усе ори та й ори, возись в гнояці, в грязі, невже таки ніколи не полегшає?
За темною зубчатою стіною лісу, вкритою золотим пилом, ховалося сонце, і дві довгих сизих хмари, схожі на розп'ятих птахів, яскраво виблискували позолоченими кінцями.
А голос чорного дядька бренів щиро, і від нього ставало на душі тепло й затишно... В селі стояла густа курява від отари. Коли порівнялися з нею, високий похмурий вівчар Петро Тхір грізно оглянув їх, і його чорне засмалене обличчя на один мент спинилось холодно-ворожим поглядом на Кирпулях.
— Не слухаються вже овечки вас, діду,— лагідно звернувся до нього чорнявий дядько.
— А бодай вони всі виздихали йому — бігають, наче пока-зились усі,— суворо відповів він і знову почав ляскати пугою.
— Тоже життя,— почав старий Кирпуля,— увесь вік чоловік бігав та робив по людях. Було, куска й хліба не встигне проковтнути, як уже на роботу треба йти, так усе й перебивався. То змолотить за коробку у дядька, то десь за сніп перехопить. Так і вік прожив. А на старість вигнали з власної ж хати і довелось оце ватагу пасти. Воно, сказать, хоч і неважка робота, а побігай цілісінький тобі день.
— А все діти, дедушка,— лагідно встряв чорнявий дядько.— Можна сказать, усе життя чоловік старався для дітей, а вони як подякували йому на старість. Та й те сказать — і з них толку мало. Сини злодіями поробились. Оце й недавно, кажуть, піймали в степу одного з кіньми. Кажуть, уже били-били. Ледве живого пустили. А він хоч би тобі що. Два тижні полежав, а потім і подавсь-таки знову кудись. Ну, а дочки тож у розпутниці пішли. Одна, кажуть, і байстрюка привела та десь і задушила. Так ніхто й не найшов... Начальство приставало, допитувалось, а вона, суча дівка, так і не призналась. Ну, звісно діло, який час там посиділа в острозі, а тоді уп'ять-таки пішла гулять. Лихо з такими дітьми, дедушка.
— А так, чоловіче, так,— байдуже відповів старий Кирпуля.
На розі однієї вулиці коло старенької, врослої в землю хати, сільської розправи, чорнявий дядько привітливо попрощався й подибав дрібними кроками в двір.
— Хто це такий, тату? —запитав Панас Федорович.
— А це, може, знаєш, Іван Ракша. Він у нас десятникує. Тоже побивається чоловік. Землі нема, ремесла не знає, та й слабенький він якийсь. То ото так більш десятникує: на пошту ходить, бумаги розносить. А так плохенький чоловік.