Старий увесь час уважно й недовірливо вдивлявся в нього гострими очима й хитав головою.
— І бодай ти, сину, хліба не діждався їсти, як таке кажеш. Хай він тобі такий легкий буде, як це мені слухати,— сказав він і сердито поклав ложку на стіл.
І ось раптом замигали йому очі, все обличчя кілька разів перекривилось, і він заплакав. Плакав тоненьким хриплим голосом, і в цьому було щось без кінця жалісне й моторошне. По обличчю йому збігали сльози й ховались в закудланій сивій бороді. А він, схилившись на стіл, увесь час нервово здригуючись, стогнав глибоко болісним голосом, і плечі йому, сухі й кістляві, то підводились, то осідали.
У хаті запанував гнітючий настрій, і всі поспішали доїсти з миски, і хутко одходили від столу. А Юрко, оглянувши всіх диким поглядом, раптом утік на піч і там теж почав плакати.
— Хоч би вже ти мовчало, лиха б година тебе била! А то й воно ще виє, як щеня,— накинулась на нього невістка. А Юрко ще голосніш заплакав.
Старий довго сидів, схилившись головою на стіл, але чимдалі втихав. А тоді почав довго й нудно кашляти й так хрипів, що здавалось, наче там рішуче заходились, зачепили всі легені й збираються вирвати їх із грудей.
— Апху, апху, апху...
Піднімав голову вгору, й очі йому, широко розкриті й злякані, наче з розпукою благали когось про помилування. Трохи одкашлявшись, він устав і повільно, мовчки вийшов із хати, а в чутливій тиші холодного вечора глухо бовтався хриплий і болісний його кашель:
— Апху... апху... апху...
Панас Федорович довгий час сидів, як непритомний, підперши голову руками, а потім підвівся й заходив нервово по хаті.
— Що робиться,—говорив він.— Щоб старого чоловіка дорікати шматком хліба! Ай-ай!
Він взяв капелюха й вийшов із хати. Надворі він чув, як кашляв старий, важко оддихаючись, але йому було боляче слухати цей кашель, і він, наче тікаючи від усього, вийшов за двір і пішов до церкви на майдан.
Там було тихо й чуйно. Засмучено вставав місяць, і кінці хмар жевріли блідими смугами. Стиха, таємничо й затишно шелестіли дерева, носились у повітрі метелики, і сумно та полохливо десь скиглила птаха, а п смутний і журливий писк моторошно порушував замертвілу тишу вечора.
Панас Федорович болісно думав: чому люди тут живуть отак? Чому не встали, не набралися сил і могутніми напорами не зруйнували оцієї гидотності, темряви, а так, як у казан всі вкинуті — метушаться, й стогнуть, і в зрілості їдять один одного? І всюди, всюди так. Де знайти такий закуток, щоб можна було злиться з землею й забути про все? Кинути всіх людей, піти від них і зостатись самим з собою. І невже ж таки на всім світі не можна найти такого закутка?
В густій темряві зачулися кроки. Вони то стихали, десь завмираючи, то знов наближались. Нарешті з-за шпиля висунулась якась постать, що широко розмахувала руками. Підійшовши до Панаса Федоровича, постать глухо поздоровкалась і пройшла далі, але зразу ж повернула назад і підійшла до Панаса.
— Здається, Панас Федорович? Панас обізвався.
— От, дивись ти, а я зразу й не пізнав. А потім думаю: дай подивлюся, наче б то таки вони. Коли так і є. Ну, то це й я посиджу коло вас. Ху-у,— сідаючи, важко передихав чоловік. То був чорний дядько, Іван Ракша.— І хай йому трясця, набігаєшся за день, аж ніг не чуєш під собою. А тут ще уночі тебе заставляють розносити бумажки... А ви це любуєтесь тутечки, кохаєтесь? І, та й ловко ж таки тут. Тільки горе, що ніколи дивиться на нього. Так і вік ізживеш, і нічого не побачиш. Тільки ж чого це з вами нікого нема,—звернувся він до Панаса Федоровича.
— Так, вийшов трохи одпочити тут. Хочеться самому зостаться. Дома клопоти піднялись були: то я втік,— відповів Панас Федорович.
— І де ж таки. Як воно без привички, хоч кому незручно слухати. Як таки так. А тільки я вам скажу: у нас таке заведеніє— без клопоту ні одна вам сім'я не обійдеться. Так уже й позвикали люди. А може, й тому, що гірко живеться,— говорив він солоденьким тенором.
— 1-і, братіку, що вже живеться нашому брату, мужикові, так не можна вам і сказать. І чого тільки воно так? От же, здається, родиться людина як людина — і руки в нього, й голова, і ноги є, і тіло в нього біле, як у всіх людей. І язик має, і говорить, і думає, як всі люди. Так ні ж, розсукиного сина, коли вже ти мужиком народився, так мужиком і житимеш, мужиком і помреш. А чому так? Як подумаєш, так аж страшно стає. Один же раз живе людина. Он вона вештається собі, вештається, а тоді й шубовсь у яму. І вже ніколи більш її не буде. Вона вже не житиме, не бачитиме світа.
І невже ж таки не можна вибратись до чогось путнього? Невже ж таки, як я оце народився в цьому мужицькому світі, то й мушу цілий вік горювать? А як я хочу кращого життя, хочу бути людиною — чисто ходити, добре їсти й усе знати. Так мені цього й не можна? Один раз живеш на світі, й не можна пожить, як тобі хочеться. Ну хоч би, розсукиного сина, один рік, півроку попробувать того щастя. Так ні ж, не пускають тебе — пхають у яму. Ти, мовляв, мужик, так і живи ж у гнояці,— сумним співучим тенорком говорив Іван Ракша, й очі йому з глибокою тугою дивились кудись у темряву. Він трохи помовчав, запалив цигарку, а далі начав сам із собою знову говорити:
— А, Боже мій, як усюди гарно живуть люди. Багато доводилось мені, братіку, ходить, багато бачити! А інколи така досада бере тебе! От, скажемо, й пани, як подивишся на якого-небудь, то так гірко стане. Подумаєш, таке воно погане, вонюче та дурне. І слова до пуття не вміє сказати, а гляди, всі коло нього так благенько ходять, бо пан, багатий. Ех ти, бий тебе Божа сила! Невже ж таки я, сказать к примеру, не міг би бути паном? Та куди краще од нього жив би! А ні ж, судилось тобі бути мужиком, так і живи так, і вмирай, разсуки.
А тільки знаєте що,— почав він, трохи помовчавши, й голос йому бренів тепло й щиро.— Так довго не буде.— І при цьому він навіть нахилився до Панаса й почав говорити над самим вухом.— Так, голубчику, не буде, ось побачите. Прокинеться мужик, розправить свої ручища. 1-і! Та й буде тоді. Настановить він тоді настоящего свого мужичого правителя. Та й скаже йому той правитель: руки в тебе, братіку мій, чорні та порепані, зроблю тебе паном, і стануть в тебе руки білі, ніжні та пухкі. Обробляв ти хліб, копався в землі та в гної, а сам їв черствий хліб з часником. Будеш ти їсти в мене булки та пампушки. Був ти темним та нерозумним. Станеш ти в мене образованим, розвидниться тобі світ і взнаєш ти всі науки, які тільки є на білому світі. Всі тобою правували, будеш тепер ти паном і нікого не боятимешся. От тоді тільки, братіку, й настане правда. Людям буде легко жити. А таки буде так, я вам кажу, ось побачите,— радісно, захоплено говорив Іван Ракша, й очі йому блищали теплим ласкавим вогнем.