– Сергію! – скрикнула розпачливо. – Нащо так говориш?
Благаючи – страдницьким зором глянула йому в вічі, оповила, й бризнули сльози як дощ.
В перший момент Сергій з ненавистю хотів одіпхнути. Раптом, як грім:
– Нащо?.. Нащо кров у нашому житті?..
Сергій притис до грудей, немов хотів затамувати кров власної рани. Від болю занімів.
– Олю! – промовив тихим мінором, коли ущухли ридання. – Я довго над цим думав. Боротьба і вбивство в самій природі матерії. Ми не кращі й не гірші за інших. Нам так само потрібно нищити припони, щоб досягти перемоги своїх ідей. Так само, як біолог мусить убивати живих істот, щоб досягти безсмертя…
В Олі зростала в очах задума.
На новому волосному вчительському з’їзді товариші зустріли Сергія тріумфом, як героя. Одні тисли йому руку, вітаючи за перемогу над "драконом", другі вгощали "добреньким" домашнього хову тютюном, треті застерігали від напасті комісарових прибічників, четверті одводили в бік і конспіративно висловлювали свій погляд на справу: так їм і треба…
Шараївський учитель вивів навіть на двір Сергія і, озирнувшись на всі боки – почав:
– Ви мудрий дипломат. А це найважливіше в наш час – уміти плавать. З вами можна робити діла. Діла ж у нас – непочатий край. Ви подивіться, яке насильство! Та що вам розказувать… Треба боротись, ой треба! Ми вас маємо на увазі…
– Хто це "ми"?
– Бачите, у нас є гурток… Не думайте, що ми сами. Ми зв’язані… Ви зайдіть, будь ласка, в Шараївку, там ще дехто буде… Побалакаємо.
Сергій зрозумів, у якій справі його запрошують, він сміявсь у душі з наївності цього вчителя, хоч разом з тим йому імпонував комплімент "мудрого дипломата", – тому дипломатично відповів:
– Мабуть, мені буде не по дорозі.
– А ви зайдіть, побачимо.
– Ну-ну! – муркнув Сергій, будучи певний, що в Шараївку він ніколи не загляне.
В залі був уже інструктор. Наперекір іншим, інструктор не помічав Сергія.
– Це поведінка заляканої кішки, що пирхає ворогові в вічі, – так розцінював Сергій. – О, злякається! Сергій ще не так себе покаже.
Інструктор запропонував таку методу: щоб трудова школа була дійсно трудовою – усунути всяких сторожів, а щоб сами вчителі з учнями дрова рубали, воду носили і т. інш.
Сергій розреготався інструкторові в вічі й довів, що це той самий метод, що його добре засвоїв дяк, який учив Шевченка.
Вчительство зухвало підтримало Сергія й пропозиція провалилась.
Зате, коли Сергій вніс свою пропозицію, щоб для більшого об’єднання вчительства заснувати волосний клуб і видавати журнала, тоді інструктор засудив цю ідею на небуття.
Сергій заповзявся відстояти своїх позицій:
– Коли наша адміністрація потурає розпорошеності й пасивності вчительства, тоді я особисто беру на себе всю працю по складанні журнала. Думаю, що товариші мене підтримають матеріялом.
– А хто дасть вам на це дозвіл? – іронічно запитав інструктор.
– Буде журнал, буде й дозвіл.
– Побачимо.
І на цьому наелектризовані заряди розрядились.
Скоро після цієї сутички в Манівці під різними псевдонімами посипались матеріяли. Одна розвідка про національне питання за Драгомановським принципом: "Космополітизм в ідеях і цілях – національність в ґрунті й формі культурної праці", "Про У. К. П та економічні центри", побутові нариси з учительського життя: "Голод", "Божевілля", "Вішальник", – сатири на урядових осіб, та безліч безнадійної лірики.
"Не бачить, не чути ні світа, ні волі,
Прокляв я дітей і життя…
Мов тінь та бездушна тиняюсь,
І кривду у грудях ношу,
Мов Каїн від людського ока ховаюсь,
Шукаю привітну тишу…"
В той час, як у літературних колах говорили про ліричну кризу в поезії – у Сергія гора лірики з кожним днем помітно зростала, але від неї повівало запахом братської могили.
Сергій і Оля, що взяла на себе обов’язок секретаря журналу, жили надією на доплив життьових матеріялів.
Весняно зазеленіли вруна. Тоді в манівчан збільшились прибутки з експлуатації корів та їхніх телят. Збанки з молоком робили двадцятиверстові прогулянки до міста й стільки ж спорожнілими назад, зате їхні хазяїни мали змогу солити прозору юшку на синьо-фіялкову цибулю.
В один з таких біржових днів Параска вийшла з міста на довжелезний битий шлях. Пустельно. Тривожно дзвякала лійка об збанок. Раптом десь ззаду суперечливо захамаркали колеса. Параска повернула надійно зір. Скоро перед нею окреслилася знайома постать погонича.
– Сідай, підвезу!.. Це манівська, – промовляв до пасажира. – Ще як виїмка біля нас строїлась – були разом на роботі. Пам’ятаєш, як тоді? – І для ілюстрації "як тоді", погонич обійняв Параску.
Параска вдячно горнулась, почуваючи, як відпочивають у неї ноги.
Не змигнулось, коли наблизились до Шараївської дороги. Тут погонич обіймав востаннє Параску, а пасажир пригадав, що нею можна передати "оту штучку". Заклеїв папірця в конверт й разом з погоничем взяли з Параски "хресменебоже", що передасть учителеві.
Далі Параску понесли мрії, як вона розповість дівчатам про веселу подорож з Шараївським парубком, як буде радий Макулів Михайло глянути на вчителевого листа.
Ще до приходу Макули Параска препарувала коверта. Одначе те, що вона там найшла, зовсім не задоволило її цікавості. Переписана пісенька. На "злість" вчителеві вже хотіла кинуть у трубу, як несподівано ввійшов Макула й став жадібно ковтати кожне слово… "Це твір селянина-самоучки. Якщо Ваш журнал виходитиме конспіративно – думаю, що він вам вдасться…"
"Повстаньте, голі і голодні,
Із сіл, присілків, хуторів,
Бо ворог наглий, звірородний,
Хроном гірким нам наїв…
Чуєш, хліб наш забрали…"
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха… – бризнув сміхом Макула в здивовані Паращині очи: – Дурна! Це те, що мені треба…
Припали пилом Манівці, посіріли. Пекучі дні, голодний час. Тиша. Хіба де вибіжить з воріт плескувата замурзана свиня, за нею обшарпане хлоп’я, хлоп’яті на допомогу кудлатий, задрипаний собака – заженуть свиню й розходяться обоє понурі, лихі.
До економської садиби шпоришем зеленіє стежка. В наелектризованій тиші занімів перецвілий сад, камінно мовчать руїни.
Перед лисим газоном, між двома білими колонами, стояла Оля. Хіба потрібний селу інтелігент з своїми повітряними ідеями, коли село прагне хліба?