Довга задума. Два німі крижані полюси.
– Олю! Ти поки перейдеш до мене, а там побачимо.
– Ні, я до тебе не піду…
– Де ж ти дінешся?
– Піду!.. або… або…
– Чи ж знаєш ти життя? Загинеш. А мені… тяжко без тебе.
– А я не хочу бути жінкою й куховаркою.
– Олю! Нащо так говориш?
– А що я в тебе буду робити?
– Ну, я допоможу як товариш, а там…
– А там зав’язнем у злиднях і довіку будем купатися в помиях за шматок хліба.
Сергій замислився: справді, він ледве стягав собі одному на харчі… Хай іде… І враз від цієї думки скочив, немов ужалений:
– Олю, не бійся, ми вирвемось!
Вона, здавалось, сягала задумливим зором у безмежну глибінь, і докази були для неї чужими. Мовчання. Раптом стрепенулась і рішуче підійшла до Сергія, аж йому якось боязно стало:
– Добре. Я піду до тебе. Пам’ятай, що я вирвусь.
А ранком, чуть світ, щоб не бачити дітей, Оля прощалася з парком. Дерева уквітчалися инеєм та журно схилилися віти; серце точило розпуку.
Хруснули кроки; з-за кущів вийшов Сергій. Розбійник! – уявила, а вона одинока в лісі – тривожно захвилювалися груди.
– Ходім.
Покірливо пішла, розуміючи, що змагатись даремне.
Холодна кімната похмуро глянула замерзлими вікнами. У Олі на серці так само замерзло, заніміло.
Сергій розважав, цілував її в той час, як думка була: добути зайвого пуда пашні…
Коли стрівся на вулиці з Макулою – вперше зросла тривога: він може нашкодити.
Сірі дні, німі вечори. Клуб завмер. Десь на селі йшла підготовка до виборів у сільраду. Сергій весь вільний час працював у ревкомі та комнезамі, – тлумачив декрети, налагоджував діловодство, філософував. Вертався пізно – веселий, гомінкий, соковито цілував Олю. Думав, що й вона повинна бути задоволена з його праці та заробітку. Вона приймала поцілунки з обов’язку коханої, а сама ховалась у свою мушлю: він чужий їй, не розуміє. Безконечними вечорами вона одиноко пряла свій чорний кужіль думок. Для чого живе? Нахлібниця! Жінка-наймичка принаймні послугує, пере, варить… А вона – коханка!
Свідомість етичної загибелі проймала серце ножами, в кривавій розпуці затоплювала волю. Знищить себе.
Робила огляд пережитого. Нічого світлого там не було, єдиний теплий спогад: на дворі тьма, хуртовина, страхіття, а в кімнаті вона притулилась до матері; в материних обіймах – затишно, любо; кожний поцілунок – гарячий, ясний промінь, а обійми – найміцніший захист від усяких страхіть. В Олі тоді певно билося серце, вона сміливо дивилась у пітьму…
І все. Немов для цього тільки народилась, тільки це понесе з собою.
Оля писала:
"Люба матусю! В цю хвилину мені безмірно хочеться тебе гаряче поцілувати і подякувать за ту щиру ласку та піклування, що мала від тебе. Від щирого серця бажаю тобі щастя й долі. Прости свою Олю за всі неприємності, що мала в житті від неї. Бувай щаслива. За мене не турбуйся. Я сама влаштую своє щастя. Зі мною мій любий. Він багатий. Я тікаю за кордон…"
В цей момент відчинилися двері й з’явився Сергій, Оля похапцем ховала листа за блузу. Сергій ураз зблід і зупинив пронизливо лютий погляд:
– Що ти ховаєш?
– Листа до матері, – відповіла, як оволоділа собою.
– Не мути! Хіба лист до матері така таємниця? Я би не читав, коли ти маєш секрети від мене…
Утворилась напружена мовчанка.
– Ти можеш дати мені листа? Я ніколи не думав бути твоїм контролем…
– Можу!
Вона твердою ходою підійшла й подала. Була біла, мов крейда.
Через хвилину Сергієві руки затремтіли, рознялись, а лист упав перед ним, як смертний вирок…
– Так… Я думав… ти… чесна… Їдь!
Величезна скеля тяжіла над головами. Ледве чутним шепотом промовила:
– Відішлеш листа матері. – Рушила в двері.
Вмить хропнула скеля, Сергій упав застогнавши.
Оля повернулась на мить й припала гаряче йому до руки. Жорстоко рванув руку, але відчув як вирвав власне серце.
Бурею зашуміла чорна пустеля. Тоді, мов божевільний, кинувся за двері, наздоганяючи тінь. Стис, заридав. Оля спалахнула одчаєм і напівпритомна скорилась обіймам.
Знов у Манівецькому клубі відродився рух. Співи, доповіді, вистави. Сергій з шалом захопився культосвітньою працею – в ній глушив той докір за збочення до вузького практицизму. Оля ж відчула в ній своє відродження й піднесення свого "я". Тепер вечорами вона була на репетиціях, на співанках… Сергій допоміг їй організувати групу неписьменних, і вона охоче провадила навчання, бесіди…
Була праця, були прагнення, горіння.
– Любий, я вірю в радість життя, – щиро казала Сергієві.
І він її розумів.
– Хіба ж не радість – любов і праця. Я люблю життя, люблю людей…
Тоді написала матері: "я щаслива".
Горючими метеорами пролітали дні в космічні простори.
Оля пізно закінчила працю. Мала довгу інтимну розмову з своїми ученицями. Була надхненно-радісна. З повною щирістю хотіла поділитися з Сергієм. Він був схвильований. Показав оповістку.
– Завтра їдемо з Марчуком на суд… Таранюк заарештований…
Оля глянула допитливо в вічі. Було ясно. Таранюка заарештували за доносом Сергія. Сергій непевний своєї правоти й перемоги.
– Сергію, ти будеш безсторонній?
– Добре. Я буду безсторонній. Але уяви, що той самий комісар виправданий?!
– Що ж… тобі нічого боятися. Факти не твоя вина.
– Так. А які факти були проти тебе?
Сергій нервував. Оля зважила за краще затерти розмову.
Другого дня була під штурмом разючих думок. Сергія можуть обвинуватити в наклепі. Він опиниться на лаві підсудних… Ні, Сергій мусить бути рішучий у своїх доказах. Таранюк відомий.
Ще через день у безсилій розпуці ламала руки. Ах, чому вона дратувала його своїми порадами! Можливо, він уже заарештований…
Ввечері з’явився Сергій.
– Що? – кинулась до його, затаївши тривогу.
– Комісара до розстрілу.
І вмить в Олиній уяві бризнула кров. Її лице зблякло, зір затуманивсь. Сергій убивця. Вона зняла з його шиї руки і, не привітавшись, відійшла, стискаючи в грудях хвилювання.
Сергій гостро глянув їй у слід. В йому зросло підозріння.
– Мабуть, краще було б, щоб мене розстріляли?
Оля мовчала.
– Виходить так. Мені слід було обернутися в блаженну овечку, та й хай би мене Таранюк угораздив…
В Олі очи налилися тугою, як осінні озера.
Сергій брязнув саркастично:
– Ха-ха-ха!.. Нам серце болить за комісаром… Поздоровляю вас, товаришко комісарша.