Концова не було. Оля лишила записку. Другого дня вже одержала відповідь: "Буду очікувати о 7-й вечора".
О 7-й Концов очікував на Олю разом зі столиком, збагаченим фруктами, пундиками та парою чарочок. Оля одмовилась од угощення й зразу перейшла до питання, що її цікавило.
– Що ви знаєте про Мироненка? Що він за людина, на вашу думку?
Концов озвався ображеним тоном:
– Мироненка? Я не знаю, чи варто мені говорити про його після того, як мені висловлено повне недовір’я… а врешті, коли вас цікавить – я скажу. Я в цьому не зацікавлений, а вам, можливо, буде на користь. Мироненко. Так. Я певен, що й ви не знаєте його дійсного прізвища. На мою думку – це тонкий дипломат, шантажист вищої марки. Я інтуїтивно відчув його істоту. І от уявіть собі… ми зустрілися з ним на вокзалі. Зараз почав про вас… Як живете, як виглядаєте, чи не зраджуєте…
– Так запитав?
– Так, так, так. Думаю, – помилився. Він щиро її кохає. Коли раптом: "Ну, а як вона вам?" Кажу: "Оля мені дуже подобається. Це незвичайного розуму людина, це втілена наївність і чистота". – "Так, – каже, – такий крам на ринкові ідеалістів дорого цінується". Я обуривсь… "Як ви можете так цинічно висловлюваться про людину, що її любите?" Він зареготавсь: "А ви з чого це взяли, що я її люблю? Я тільки думав любити". – "Тоді для чого ви переписуєтесь, для чого дурите дівчину?" А він нахабно: "Ви ж людина комерційна. Власне, я й думав серйозно про це з вами поговорити. Я приручив одну з дикіших арабську коняку. Вам це не вдалося – прошу купити. Ваша ціна?" Я нестямився від обурення. Я схопив його за груди: "Або ви припините з цього моменту листуватися з Олею, або я зараз же вас одправлю в ДПУ, як шантажиста". І він, мерзота, в той же момент вигадав на мене історію зі спекуляцією. "А Оля, – каже, – то така наївна овечка, що щоб ви їй про мене не казали – то піде на гірше тільки вашій репутації… Запевняю, про це я потурбуюсь…"
Оля під час монологу Концова то блідла, то зеленіла. Потім тремтючими руками закрила обличчя й прожогом кинулась до дверей. Раптом ударилась головою в одвірок і впала на долівку в конвульсійних риданнях.
Концов перелякався. Він розбив карафку, поки зміг налляти шклянку води. Врешті йому пощастило посадити Олю на ліжко. Тоді він так само, як і воду, майже силоміць, влив їй чарку вина.
Гостро-зворушливий струмінь розбігся по тілу. Голова наллялася оливом. Оля не плакала.
– Дайте мені ще. Ще…
За кілька хвилин Оля відчула, як плинна маса пов’язала їй ноги, руки, а груди зчавили отруйно-тяжкі випарини. Хотілося скоріше задихнутися, захлинутися в плині. Оля жадібно пила щось нудно-солодке поруч з задушливо-гірким.
А навкруги тіні, тіні, вогні… Хаос…
Другого дня Оля прокинулася розбита, безвільна.
Мати стримано картала:
– Ну добре, що це в Шури… А якби це в когось? Хіба ж можна дівчині так поводитися.
Трохи згодом з’явився й Шура. Він турбувався про здоров’я й самопочуття Олі.
– Тепер тільки одно може мене прив’язати до життя, – казала Оля, – але почуваю, що цього ніколи не буде. Я хотіла б вчитися.
Шура серйозно замисливсь.
– Я вам допоможу. У мене є деякі зв’язки…
Оля вдячно глянула Концову в вічі. На цю тему вони говорили одного дня, другого й десятого.
Тоді Оля одержала від Сергія:
"Я певний, що ти нічого не будеш мати проти моїх розваг. Це переважно – тупоумні міщанки. Граючися з ними, я щораз упевняюсь у твоїй інтелектуальній і моральній величі…"
В Олі, здавалось, не озвався жодний нерв. Здерев’янілими руками поклала листа до великої їх колекції.
Увечері знов був Концов. Щось багато говорив. Оля зрозуміла його лише тоді, як торкнувся вусами її руки.
– Станьте мені за дружину. Клянусь вам. Ви будете користуватися всіма правами незалежної жінки. Ми цієї ж осені переїдемо в Москву, ви будете вчитися. До ваших послуг моя рука товариша. Навіть більше. Я радий бути вашим підданцем – тільки ви б були щаслива.
Оля болісно посміхнулась.
Пригадався реєстратор з біржі праці. "Не продасися – не будеш мати посади".
Вона тихо кивнула. Звістка ця пробігла променем в очах батьків. Поліна Павловна од несподіваної втіхи розридалась.
– Доню моя… Олюсю!
Микола Васильович не до речі поцілував Олю в лоб:
– Ну, що ж… Живіть… З Богом… Благословляю…
Почалось інтенсивне готування до весілля. Од ранку до ночі в кватирі Ярових гарчала машиною швачка Поліна Павловна й Зоя валилися з ніг від утоми. А Оля ходила безучасна, анемічна, неначе все це не стосувалося її.
– Ось бач, які я для вас образи купила в нашої генеральші, – захоплено промовила Поліна Павловна.
– Я вінчатися не буду.
– Як? Ти знов за свої примхи?
Оля байдуже одвернулась і ніби не чула тих гістеричних вигуків, що бурею звихрилися за її спиною.
Примхи. Чи багато їх у неї лишилось? Усі вони розійшлися як омана. Це єдина з багатьох, що в неї Оля твердо вірувала: немає ні бога, ні чорта, ні душі.
Згодом Олю оточив цілий штат під’юдників з жінок. Оля роздратовано скрикнула:
– На чорта мені ваші святощі, ваша церква, попи, як життя – чорне, брудне, як та біржа.
– Ну, що ви скажете? – звернулась Поліна Павловна за підтримкою до Шури.
– На мою думку… Оля права.
Галас ущух. Поліна Павловна не могла не погодитися з авторитетним словом Концова.
Запис у загсі запивали вином. Було бучно, галасливо. Концов погордливо чокався з гостями й іскристими очима озирався на Олю.
Поліна Павловна масним поглядом благословляла заручену пару. Трималася статечно. Микола Васильович був говіркий, сміявся до речи і не до речи, майже після кожного свого слова.
Оля ж сиділа бліда, мовчазна, як мармурова постать. Потім від вина їй щоки поволі починали жевріти, на устах з’явилася крива посмішка. Її смішила церемонія чокання, тости "за вірну любов і щасливе життя"…
Враз, серед галасу в дверях побачила постать Сергія. Він обріс на виду, лахмітний, змучені очи злякано бігали, як у загнаного звіря.
Оля спалахнула стидом і опустила погляд, але все-таки вийшла з-за столу, й покірливо, як засуджена на кару пішла слідом за постаттю в двері. Вона обійняла порожнечу пітьми й заридала розпачливою безнадією смертника.
Того вечора, як і дальші вечори, Концов пішов холостяком ночувати додому. Щораз у його поводженні з Поліною Павловною пробігало роздратовання, а іноді й грубощі.