НАД ПІРАМІДАМИ
Над голубими пірамідами гуляє вітер...
Над голубими пірамідами — с о н...
Фата-моргана, фата-моргана
Мигтить і манить, мигтить і квітне.
Сон...
Сон.
Над пісками Єгипту, над сухою Сахарою,
Над німою Сахарою — сонливий газ.
На тирло злізлися вітри отарою,
Вітри потомлені сопуть розпарені
Біля оаз.
Ієрогліфами клиноподібними
Під обрій списана руда скрижаль.
Над пірамідами, від сонця срібними,
Над безподібними — то ж міт, не жаль.
Іржею з'їджені, фата-морганою
Встають пригадані, встають! Встають!
Над колосальною, над бездоганною,
Над чіткогранною спорудою...
Між риштуваннями із рана-раннього
В чаду і гряканні, у грюкоті
Повзуть — згинаються... М'язка останнього,
М'язка найменшого між риштуваннями
Геть рвуть у хаосі і рук, і тіл.
І рвуть у хаосі... А очі "рогом" їм!
А сонце шкварить їх! А вир скрипить!!.
Понад небесною понад дорогою,
Аж понад хмарами!.. Аж очі "рогом" їм!!.—
В сто тисяч стогоном:
"А-ах-х... П и т ь!!!"
Пісками сизими, немов дочка тая,—
(Ясніє усмішка, лиснить вода...)
Та то ж єгиптянка! Та то ж окатая! —
Кохана, матінка, а чи дочка тая —
Стебелькуватая і молода:
Іде — гойдається... Іде несказана
(Маячить мариво і мерехтить)
Туди, де в хаосі мільйоноразовім...
Туди, де згарища... Де піт проказою...
Де серце в казані:
"А-ах-х... п и т ь!!."
Затихли грюкоти.
Затихли стогони.
Пісні і згарища замів самум.
І над халупами, і над чертогами,
І понад юрбами мільйонноногими —
Піски, як хартії безкраїх дум...
Безкраї хартії безкраїх дум...
Фата-морганова фата над мітами.
Іржа і синява. Піски мовчать.
І тільки велетні стоять гранітові,
Стоять монбланища геліонітові
Над пережитими,
немов печать.
Гей, стоять... Гуляє вітер,
Квітне усмішка сузір.
Видно велетнів гранітних
Від Нубії по Каїр.
Ані струс, ні час, ні лихо,—
Не бере ні згар, ні тлінь!..
І стоять вони в утіху
Для майбутніх поколінь.
Там — снага. Там — гордість світу.
Там —
і р а б,
і ф а р а о н...
Над голубими пірамідами гуляє вітер.
Над голубими пірамідами — сон.
Сон.
1928
З КІНЦЕВОГО РОЗДІЛУ
Догорів в і н полум'ям тихим і ясним,
Догорів, як сади зацвіли в дев'яностий раз, —
Зійшов з кону... І не пізно й не вчасно,—
Саме тоді, коли вогнище згасло,—
Зійшов, сказавши — "пора".
Прифуганив до клепки рештку сили.
Настукав останній обруч, як шов.
Взяв серце своє обіруч —
й одійшов,
Прибравшись в сорочку білу.
Чоло мармурове...
Стружки...
Тишина...
На варті почесній — киянка й весна.
На варті почесній над печаттю руки —
Спокій безмежний-безмежний такий...
Летіли ключами весь день журавлі,—
Курликали день весь в ясній глибині.
І гордість на шерхлих губах тремтить:
Шаг у руках! А за ним — а цить! —
Сміх
і замурзані діти.
Хліба окраєць... Вода... Агей,—
Чи йому ж не радіти з того? —
Будуть вони, як і він, людей
Проводжати в далеку дорогу.—
В дорогу далеку —
назад —
в поворіт —
В дорогу ясну, д о д о м у...
На родючій землі та і буйний цвіт!
Гей, і буйний цвіт — то гостям привіт
І прощай
В чебреці золотому.
1929