— Ану, вшкварте мені про Байду,— попросив професор. Тепла, дружня зустріч ученого надала кобзареві сміливості. Вдарив кобзар по струнах, чудовим баритоном заспівав про Байду, і засяяло обличчя Дмитра Івановича.
— Та й добре ж ви граєте! Аж за душу бере.
Дмитро Іванович розповів гостеві про історію кобзи, про кобзаря Остапа Вересая, потім повів його по музею, а звідти — до себе на обід.
Ми добре знали, що, коли Дмитро Іванович когось запрошує до себе на обід,— це найвища нагорода, це честь і доказ того, що гість прийшовся до душі.
П'ять днів гостював кобзар у Дмитра Івановича, п'ять днів лунала музика в його будинку.
— Що ж ви робили всі ці дні? — спитали ми кобзаря.
— Грав, співав, а Дмитро Іванович слухав, записував, брав на ноти пісні, казав, що увійдуть до історії.
У неділю Дмитро Іванович прийшов з кобзарем у музей. Настрій в обох був чудовий.
— А знаєте, що я оце надумав? — звернувся до нас Яворницький.
— Що?
— Сьогодні неділя. Людей у музеї буде багато. Нехай наш кобзар заграє і заспіває прямо в музеї. Як на вашу
думку?
— Нам здається, що це чудова ідея,— підтримали ми Дмитра Івановича.
До центрального залу музею занесли стільця, сів на нього кобзар, провів рукою по струнах — і полилася пісня "Ой Морозе, Морозенку...", а за нею інші — "Буря на Чорному морі", "Побратався ясний сокіл".
Пісні кобзаря лунали по всьому музею. На несподіваний концерт зійшлося багато слухачів. Це була жива ілюстрація до історії пісні й музики на Україні.
Я стежив за Дмитром Івановичем. Він був зачарований піснею. А коли кобзар узяв останній акорд історичної пісні, Дмитро Іванович швидко підійшов до кобзаря, обійняв його, поцілував. Потім повільно пішов до свого кабінету.
А в залі ще довго лунали чарівні українські пісні.
СТО ТИСЯЧ
Дмитра Івановича довгий час хвилювала добудова музейного приміщення. Старе приміщення музею стало малим, тісним.
Якось до музею завітав нарком освіти УРСР М. О. Скрипник. Його дружньо зустрів і показав музейні експонати сам директор.
Користуючись нагодою, Дмитро Іванович нагадав Скрипникові, що експонати гинуть, псуються, нові археологічні речі ніде розмістити. Отже, треба швидше закінчити добудову приміщення, тим більше що воно стоїть уже двадцять років — тріскається, вивітрюється, руйнується.
— А скільки треба грошей? — спитав Скрипник.
— Тисяч сто.
— Гаразд, поклопочу: гроші знайдемо.
Минув рік. На листи відповіді не надходили. Тоді Яворницький вирішив поїхати до Харкова і поговорити з наркомом освіти особисто. До тодішньої столиці України вирушили вони разом з ученим секретарем музею П. Є. Матвієвським.
У приймальні Скрипника зібралося чимало людей. Довелося чекати близько двох годин. Академік нервував.
— Доки ми стовбичитимемо тут? Мені, зрештою, сімдесят п'ять років, я з дороги... Ходімо звідси! — сердито сказав він секретареві музею.
— Ну що ж, ходімо.
Цю репліку почули. Навздогін кинувся особистий секретар наркома — довгий, з рудою борідкою чоловік.
— Вибачте, Дмитре Івановичу, вас чекає Микола Олексійович, прошу...
— То що, може, вернемось? — спитав Яворницький свого помічника.
— Вернімося!
Зайшли до кабінету. Скрипник підвівся, вийшов з-за столу й привітався.
— Пробачте, Дмитре Івановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якій це справі завітали?
— Та в якій... Ви ж обіцяли сто тисяч на добудову приміщення, а досі ні копійки... То як — будуть гроші чи не будуть?
— Обіцяти я обіцяв, але з грішми в нас зараз скрутнувато. Ваш музей справді перевантажений. Думаю, що з цього становища є один вихід: деякі речі доведеться передати-іншим музеям, а ті експонати, що стосуються пам'яті Шевченка, варто передати до Києва, до музею Шевченка. От і місце звільниться!
— Що кажете? Забрати з музею експонати, які стосуються Шевченка? Ні, цього не буде. Доки я живий — цього, кажу, не буде! Ви знаєте, як я добував ці речі? Скільки я сходив, скільки з'їздив, які витрати зробив?!
— Суперечки вважаю за непотрібні. Дмитро Іванович зрозумів, що мова перейшла на офіціальний лад. Він одразу ж спохмурнів і, підвівшись, сказав:
— Бувайте здоровенькі!
Через півроку Скрипник приїхав до Дніпропетровська. Задзвонив телефон.
— Зустрічайте наркома!
— Добре, зустріну,— спокійно відповів директор. Співробітники відчули, що Яворницький щось задумав, і почали хвилюватися. Біля музею зупинилась одна, друга, третя машини. На порозі з'явився Скрипник, за ним — інші гості.
— Дмитре Івановичу,— кажемо йому.— Гості приїхали, зустрічайте.
— То чого ви турбуєтесь, зустріну! Це вже моя справа. Директор підвівся й тихенько пішов до дверей. У вестибюлі зупинився, дивиться на Скрипника такими очима, ніби вперше бачить.
Драстуйте вам.
Драстуйте, Дмитре Івановичу.
Хто ж ви такий будете?
Я? — усміхнувся гість.— Та ж Скрипник.
— Ага. А ви член профспілки?
— Звісно! Наркомові не можна бути позаспілковим.
— Антоніно Костянтинівно,— звернувся Яворницький до старенької касирки.— Скільки там платять у нас за квитки члени й не члени профспілки?
— П'ятнадцять копійок платять члени профспілки і п'ятдесят копійок — не члени профспілки.
— Чули, Миколо Олексійовичу? — жартуючи, сказав Дмитро Іванович.—Якщо ви справді член профспілки, то підійдіть до каси й візьміть квитка за п'ятнадцять копійок, а хто позаспілковий, то нехай бере за 50 коп.
Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорієнтувався і, обернувшись до окружкомівців, спитав:
— А ви, товариші, члени профспілки?
— Аякже, Миколо Олексійовичу.
— Тоді ходімо по квитки — посміхнувся він і перший рушив до каси.
У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерігав, як гості брали вхідні квитки.
Музейні працівники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було гаразд,— гості, усміхаючись, підходили до академіка Яворницького.
— Всі взяли квитки? — спитав Дмитро Іванович.
— Усі, всі,— відповіли йому.
— Ну, а тепер, шановні гості, бачите .он стрілочки? Вони показують, звідки треба починати огляд музею. Ви люди письменні, бувалі, будь ласка, ідіть і розглядайте експонати.
— Ні, Дмитре Івановичу,— звернувся до нього М. О. Скрипник,— просимо вас, проведіть нас по музею. У ваших устах і експонати оживають.