— Це візьміть собі на пам'ять,— сказав він.
— Е, ні. Ви мені, будьте ласкаві, підпишіть, од кого й для кого,— попросив Дудка.
— Це можна.
Дмитро Іванович узяв перо й написав: "На добрий спомин від Д. І. Яворницького Тихонов! Івановичу Дудці".
В селі до дірок зачитали той веселий подарунок.
Незабаром обставини знову звели Дудку з Яворницьким. Селяни села Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з ініціативи Т. І. Дудки та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник Тарасові Шевченку. Відповідальним за збирання коштів і побудову пам'ятника призначено голову кооперативу демобілізованого червоноармійця Олександра Михайловича Лаврушка.
Характерно, що це діялося після воєнної розрухи, селяни були бідні, напівголодні, але любов до геніального співця України була вища за особисті потреби. Люди охоче вносили гроші, борошно, просо, навіть насіння свиріпи. Зібрано всякої всячини на 400 карбованців. До них додали ще 300 карбованців з культфонду кооперації. Ці гроші селяни довірили Т. І. Дудці та О. М. Лаврушку й відрядили їх до Катеринослава, щоб придбати погруддя Т. Г. Шевченка.
І ось Дудка й Лаврушко в Катеринославі. Пошуки майстерні, яка виготувала б погруддя, кінчилися невдачно — спеціальної майстерні в місті не було. Тоді Дудка згадав про Д. І. Яворницького і вирішив порадитися з ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка.
Дмитро Іванович схвилювався, почувши про їхні заходи.
— Велике діло робите ви, люди. Велике й благородне.
— Порадьте ж нам, Дмитре Івановичу, до кого звернутися, в кого шукати підтримки? — прохали селяни з далекого села.
— Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо, в ній і виготовлять для вас погруддя Шевченка.
Вони послухали поради вченого. Зайшли в художній музей, а там з них заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованців. Бракувало, виходить, 1300 карбованців. Де ж їх узяти? Що робити?
Побідкалися селяни й вирішили знову піти до Дмитра Івановича — ану, порадить і допоможе! Він уважно їх вислухав і сказав:
— Гаразд, їдьте додому, а я з ними сам побалакаю.
Т. І. Дудка і О. М. Лаврушко подякували професорові й поїхали додому. Через тиждень вони одержали від професора Яворницького листівку, в якій він писав:
"Шановний Тихоне Івановичу!
Ваші з Лаврушком клопоти про придбання погруддя Тараса Шевченка не пропали даром. Я все тут улаштував. Приїздіть і забирайте погруддя Шевченка. Нехай щастить Вам!
З щирою пошаною Д. Яворницький"
Брати погруддя приїхав Т. І. Дудка — і зразу ж до Яворницького.
— Все гаразд,— упевнено сказав Дмитро Іванович.— Ідіть у художній музей, я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за ті 700 карбованців, що ви їх зібрали на селі. Та не забудьте ж на постаменті зробити напис,— додав Дмитро Іванович.
— А який же ви порадили б зробити напис?
— Думаю, що добре промовлятимуть такі слова:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
— Чудові слова! Спасибі вам, Дмитре Івановичу, неодмінно зробимо цей напис.
Дудка пішов у художній музей і справді заплатав за погруддя тільки 700 крб. З радістю він забрав погруддя й привіз його в село Олександрополь.
Біля клубу зібралось багато людей на мітинг, присвячений відкриттю пам'ятника великому Кобзареві.
Ось на трибуну піднявся голова сільради:
— Сьогодні в нашому селі — свято. Ми відкриваємо пам'ятник великому синові українського народу Тарасові Шевченку. Погруддя Кобзаря нам пощастило придбати в Катеринославі за наші трудові гроші. Спасибі вам, добрі земляки.
Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
До трибуни підійшов Тихін Дудка.
— До нашого степового села,— промовив він,— прийшов наш рідний батько Тарас Шевченко. Тепер він вічно буде з нами. Від усього серця дякую вам, громадяни, за зібрані кошти, за вашу любов до геніального поета.
Всі, хто був на площі, зняли шапки. Біля трибуни вишикувався місцевий хор. Ним керував учитель. Хор виконав
"Думи мої", потім "Заповіт".
До пізньої ночі на майдані лунали пісні, грали музики, танцювали хлопці й дівчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвір'ї школи. Стоїть він і зараз там.
ГІСТЬ 3 КОБЗОЮ
Улітку 1929 року Дмитро Іванович прочитав біля парку ім. Шевченка афішу. В ній сповіщалося, що в робітничих Клубах та палацах Дніпропетровська виступає кубанський кобзар Безщасний.
Приходить того дня Дмитро Іванович в музей і каже мені:
— А ви чули, що в місті з'явився якийсь кобзар? Я
щойно читав афішу. Виступає він у Чечелівці, в робітничих районах. Ви сходіть туди, побудьте на концерті, послухайте його, придивіться, якщо це справжній кобзар — запросіть його до мене. Так і скажіть, що з ним хоче познайомитись Яворницький.
Пішов я в клуб, побув на концерті, побачив кобзаря. Це був кремезний, середнього зросту чоловік років п'ятдесяти, з такими вусами, як носив Тарас Шевченко. Одягнений він у червоний жупан, сині штани, підперезаний шовковим поясом. Він таки справді чудово грав на кобзі й співав стародавніх і сучасних українських пісень. Після кожної пісні його тепло вітали й щоразу просили повторити ту чи ту пісню.
Як тільки закінчився концерт, я пішов за лаштунки, познайомився з кобзарем і попросив його відвідати музей та побачитися з професором Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарів.
— Чули ви про нього? — спитав я кобзаря.
— Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним — велика честь для мене. Завтра неодмінно прийду.
Кобзар Безщасний рівно о дев'ятій годині прийшов до музею в повному спорядженні — з кобзою під рукою. Я відрекомендував його професорові, який нетерпляче чекав кобзаря в своєму кабінеті. Привіталися.
— Сідайте, розказуйте, звідкіля ви приїхали до нас, хто ваші батьки? — спитав Яворницький.
— Я сам з Кубані. Граю на кобзі вже років, мабуть, тридцять. Батьки мої розповідали, що дід був запорозький козак. Чи так це, чи ні — не знаю, а кажу те, що чув від батьків.
— Добре! А що ж ви вмієте грати, що співаєте?
— Я виконую українські стародавні й сучасні пісні, сумні й веселі. На концертах співаю під свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братів азовських тощо, а під кінець — жартівливі: "У Києві на риночку", "Ой кум до куми залицявся", "До вдовиці я ходив" та інші.