Потім Дмитро Іванович пішов до другої кімнати й приніс звідти запорозьку шаблюку, пістоль і булаву.
— Ось, мої генацвалі,— так, здається, називають у вас друзів,— розглядайте і малюйте. Все це вам знадобиться.
В блокноті художника швидко з'явилися гетьманське вбрання, люлька, булава. Не забув Дмитро Іванович показати гостям і посуд, орнаменти української вишивки.
А коли історик показав гостям репродукції малюнків Васильківського й Самокиша з унікального альбому "Украинская старина", в гостей аж очі розбіглися. Найбільше їх зацікавили там типи козаків, їх костюми й побутові речі.
Кілька годин просиділи грузинські артисти над цим рідкісним альбомом. Це була для них справжня знахідка.
Блокноти були вже заповнені, але гості не поспішали йти.
— А який був дяк у Січі? — спитали вченого. Дмитро Іванович усміхнувся. Він пригадав комедійні епізоди дяка-запорожця.
— Дяк у Січі був незвичайний. Він ходив у підряснику, але за поясом носив пістоля, а збоку в нього висіла шаблюка, й на шиї теліпався хрест. Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував своєї голови. Він і в розвідку ходив, і в бою не пас задніх. Перед тим, як прийняти прибулого в Січ новака, він звичайно питав:
"У бога віруєш?"
"Вірю!"
"Перехрестися! А горілку п'єш?"
"П'ю!"
"Зразу видно, що істинно християнська душа!"
Після цього дяк наливав у ківш горілки й підносив новому січовикові, а на закуску тикав йому тараньку. Коли горілки було мало, то беріг її для себе, а новакові давав нюхати тільки хвоста тарані.
Хоч січовий дяк і побожна людина, та до горілки був дуже швидкий. Інколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмі проп'є. Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вірного побратима...
— За п'ять годин,— згадує Васадзе,— ми тільки побіжно познайомились з дуже цінними для нас матеріалами, зібраними невтомними руками вченого.
Професорові дуже подобались гості з Грузії. Він не хотів їх відпускати, пропонував почаювати з ним, але гості помітили, що господар утомився, й стали прощатися.
Повернувшись до Тбілісі, артисти гаряче взялися готувати прем'єру "Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбілісі відбулася ця вистава, що пройшла дуже успішно. Грузинські митці надіслали Дмитрові Івановичу листа, в якому сердечно дякували за теплу зустріч у будинку біля Дніпра й за щедру допомогу.
І ЧОРТ У МОНАХИ ПІШОВ
Одного разу я був очевидцем, як академік Д. І. Яворницький записував народні легенди про чортів.
Ми втрьох — Дмитро Іванович, молодий поет Федір Петлиця і я — сиділи в кабінеті директора музею.
— То про якого чорта, молодий чоловіче, ви мені ще хотіли розповісти? — спитав Яворницький місцевого поета-початківця, котрий носив при собі повний портфель легенд про чортів, відьом, упирів та всяку іншу нечисть.
— У мене є легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Івановичу, ахнете! — похвалився Петлиця.
Вчений-етнограф витяг з кишені маленького блокнота, олівця і поклав на стіл. Він радів, коли його кореспонденти приносили нові записи народної мудрості.
— Цікаво, розкажіть, послухаю.
— Жив на світі чорт-душогуб. Він усе життя підкусював людей: одного утопив у Дніпрі, другому допоміг у зашморг шию закласти, третього довів до самогубства; багато душ загубив. А вже під кінець свого життя став немічний, малоздатний на лихе діло. Тоді найстарший в них — Вельзевул — покликав його до свого кабінету та як гаркне:
"Геть з мого пекла, дармоїде, з тебе тут ніякої користі!" Вийшов чорт з пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробітний дідько на старість літ до монастиря. Там він переодягся в ченця, став смирненький раб божий і ввійшов у довір'я до духовної братії. Йому повірили, мовляв, старий дід причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього келію, взяли на харчі.
Прожив чорт у монастирі півроку; од'ївся на дармових харчах, аж вилискує. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Від неробства чортяку нудьга заїла. Тоді згадав свою колишню професію і взявся за діло: почав спокушати ченців. Одного схимника довів до того, що той кинув монастир. Другого все пригощав самогоном, поки зробив з нього п'яницю-буяна. Третього штовхнув на крадіжку грошей у богомольців.
Біс так закрутив своє чортяче колесо, що добрався аж до самого ігумена — підкинув йому в келію молоду красуню. І той спокусився. Знелюбили за це ігумена, позбавили його сану. Однієї пізньої ночі ігумен з досади втопився в монастирському ставку.
Чорт зробив своє діло, скинув чернече вбрання і гайнув знову до Вельзевула:
"Ти мене вигнав як ледацюгу,— докірливо кинув тому,— а я не такий!"
"Що ж ти таке добре зробив для нас?" — поцікавився Вельзевул.
"Проліз до монастиря і там такого накоїв, що ченці з глузду з'їхали, почали пиячити, кидати свої келії і вже скоро всі поженяться. Монастир став корчмою, службу божу нема кому правити, ігумен закрутився з молодицею і втопився".
Похвалив його Вельзевул за добрі діла і знову прийняв капосного чортяку до свого штату...
— Е-е-е, бачу, що це не простий у вас чорт, закадишний,— сказав Яворницький і засміявся у свої козацькі вуса.
— Ні, Дмитре Івановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федір Петлиця розпрощався й вийшов з кабінету, я запитав історика-фольклориста:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, чого ви сміялись, коли Петлиця розповідав свою легенду?
— Скажу: про цього чорта він мені вже розказував, але забув. Але тепер чую, що по-новому, тонше пряде... Бачу, що бреше, але бреше до ладу, художньо, а це вже — творчість! Оцей варіант його домислу я й записав, щоб додати до того чорта, про якого він мені розповідав півроку тому...
ДОБРІ СУСІДИ
...До революції та й у роки громадянської війни перед будинком Дмитра Івановича весь майдан заріс дикими хащами густого бур'яну. Ніхто тоді не розводив квітів, не вирощував декоративних дерев, як це робиться тепер. 1921 року Дмитро Іванович порадився з своїм сусідою Ларивоном Омеляновичем Подолинним і вирішив засіяти майдан просом.
— А чим же ми будемо орати? — спитав Ларивон Омелянович.
— Як чим? Волами та плугом!
— Де ж ми їх візьмемо?
— Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Іванович звернувся до Катеринославського окрпродкому по допомогу. Другого дня в його розпорядження передано на цілу добу дві пари дужих волів, плуг і борону. Дмитро Іванович сам ходив за плугом, орав землю, а потім почепив через плече мішок з просом і засіяв ним бороновану землю.