Одного разу хтось із дітлахів загилив у качку ломакою. Качка впала, потім зопалу підвелася й знову припала до землі.
Дмитро Іванович підтюпцем підбіг до неї, взяв качку на руки й оглянув. У бідолахи була пошкоджена ліва нога. Не довго думаючи, він посадив свою улюбленицю в кошик і поніс до обласної лікарні. Зайшов до кабінету хірурга, глянув, а там, крім санітарки, нікого нема.
— А де ж, дівчино, ваші лікарі?
— Отам у залі, засідають.
— Так ви, будь ласка, покличте когось із хірургів, скажіть: просить Яворницький.
Моторна дівчина швидко схопилася з місця й метнулася в залу. За хвилину звідти вийшла асистентка хірурга Олександра Миколаївна Абрамова.
— З вами щось скоїлося, професоре?
— Та зі мною все гаразд, а от з моєю качкою — біда.
— Якою качкою? — здивовано перепитала асистентка.
— Звичайною, ось вона в кошику. Гляньте, прошу вас, може, чимось допоможете. Така хороша качечка, сумирна, не шкідлива, і ось маєш: не може стати на ніжку,— бідкався професор.
Перната "пацієнтка" спочатку викликала в асистентки подив, але вона одразу збагнула, що качка, певно, була втіхою відомого академіка, і тут же запропонувала йому показати "хвору".
— Будь ласка,— зрадів Дмитро Іванович. Він витяг з кошика замотану в якусь одежину свою білолобу. Діагноз встановлено швидко: перелом лівої ніжки.
— Доведеться, Дмитре Івановичу, вашій качці накласти гіпсову пов'язку й залишити у нас на кілька днів.
— Добре, спасибі вам. Коли треба буде корму — принесу.
— Не турбуйтеся, ми самі про це подбаємо.
Занесли качку в перев'язочну і за всіма правилами наклали гіпс. Асистентці Абрамовій допоміг у цій операції клінічний ординатор Микола Якович Хорошманенко.
Академік повернувся додому. Через три дні йому дозволили забрати качку додому і встановити для неї режим.
Кілька разів асистентка Абрамова навідувалася до своєї пацієнтки й цікавилася, як вона себе почуває. Вона переконалася, що Дмитро Іванович має велику пристрасть до тварин і птахів, а особливо до своєї улюбленої крякухи.
Качка швидко видужала і невдовзі стала бігати, як і перше.
Сидячи за столом у будинку Яворницького, асистентка Абрамова, ледь усміхаючись, сказала:
— І стало ж у вас, Дмитре Івановичу, терпцю возитися ще й з цією качкою...
— А хіба ж можна залишити поранену птицю напризволяще? Качка теж потребує допомоги.
Дмитро Іванович на якусь мить замислився, а потім сказав:
— Я й досі не можу забути епізод, який обурив мене до глибини душі. Це було в Самарському лісі. Лісовик Григорій Антонович Поплавський повісив на плече рушницю й вийшов до озера. Він — добрячий мисливець. Було, загорне в папірець гривеника й каже: "Ану, підкиньте!" Підкинуть. А він прицілиться — бах! — так тільки клаптики паперу в повітрі розлетяться. Ото був стрілець! Щодня він брав свою рушницю й виходив у ліс на качок. Пройдеться лісом, посидить у засідці біля берега Самари — немає здобичі. Встане і йде додому, наспівуючі собі якусь веселу мелодію. Ніколи він не шкодував, що повертається додому без трофеїв. Він бачив душевне задоволення не в цьому, бо кохався в природі, любив і оберігав її. Кожного разу, коли повертався додому, розбирав і чистив свою рушницю.
— Навіщо ви чистите? — питали його.— Ви ж сьогодні не стріляли.
— Справжній мисливець,— відповідав він,— хоч і не стріляє, а чистить і змащує свою зброю. Такий у мене здавна звичай.
Одного разу Поплавський повернувся з лісу дуже схвильований.
— Іду я лісом,— каже він,— коли чую поблизу — бах, бах! Я туди. Глядь, а мій сусіда-мисливець Іван Лебідь бігає, як несамовитий, біля кущів і палить у щось. Після кількох пострілів підскочив він до куща й витяг дику качку з обвислими крилами. Я підійшов до нього й питаю:
— Що тут сталося? В кого стріляли?
— В качку! — відповів захеканий сусіда.— Оце ледве вбив. Ну й хитра ж яка, все добирала способу втекти. Та від мене не втече: я все ж таки добив її!
— Як добив? Що за качка? Покажіть мені.
— Та підранок. Мабуть, якийсь мисливець-невдаха підстрелив, а не знайшов, то вона й ховалася, поки я її не надибав,— вихвалявся Лебідь.
Поплавський аж затремтів од гніву.
— Кровожерна ж ви людина! Добивати підстрелену птицю може тільки бузувір! У вас не серце, а камінь. Знекровлена, виснажена істота сиділа під кущиком, чекала щасливого дня, щоб піднятися в повітря й розшукати своїх діточок, а ви... Ех!
Поплавський безнадійно махнув рукою, круто повернувся й пішов своєю дорогою. Іван Лебідь стояв з качкою в руках і не знав, що з нею робити. Напевне, і він жалкував, та було вже пізно.
Дмитро Іванович зняв окуляри, похукав на них і витер носовичком скло. У нього ледь помітно тремтіли руки.
Після цього оповідання асистентка хірурга вже не дивувалася більше, що дивак професор приніс їй лікувати свійську качку...
ЧАРІВНИЙ КУТОЧОК
Один із шанувальників Яворницького сказав мені, що в Києві живе Григорій Іванович Мусієнко, який добре знав Дмитра Івановича протягом десяти років. Якось я приїхав до столиці й звернувся в довідкове бюро. Мене повідомили, що той, хто мене цікавить, живе на Стадіонній вулиці, недалеко від вокзалу.
І ось я біля воріт чепурного одноповерхового будинку. Натиснув па кнопку. За хвилину відчинилася хвіртка. Переді мною стояла привітна літня жінка й ласкаво запрошувала зайти в двір.
Тут рясно цвіли яблуні, груші, абрикоси, вишні й сливи, а біля веранди тішили очі барвисті клумби запашних квітів. Цей чарівний куточок щедро осявало ласкаве проміння травневого сонця.
Серед цього земного раю стояв з шлангом у руках сухорлявий, рухливий чоловік середнього зросту, з чисто виголеним обличчям, засмаглими дужими руками. Одразу було видно, що господар кохається в садівництві. Він шанобливо запросив мене на веранду.
— Добрі люди, Григорію Івановичу, сказали мені, що ви довгенько приятелювали з Яворницьким,— почав я.— Розкажіть, будь ласка, мені про нього. Обличчя господаря тепло усміхнулося.
— Треба, мабуть, покликати й дружину, Ганну Миколаївну,— сказав Григорій Іванович.— Вона теж добре знала Дмитра Івановича.
І ось за столом нас троє. До лагідного щебетання пташок у садку долучається співучий голос Григорія Івановича.