— Хіба ви не бачили це в себе в музеї? — здивувався Сластіон.— Я подарував Дмитрові отаку саму тарілку, коли гостював у нього в дев'ятсот восьмому році.
— Не бачив,— почервонів Матвієвський.
— Дмитро, певне, пам'ятає й цікаву історію цього барельєфа. Наші опішнянські гончарі — чудові художники й майстри. Найкращі з них — це ті, що вчилися в Миргородській керамічній школі. Петро Поросний, який зробив цей барельєф, бував у Миргороді і в мене вдома. Одного разу, сидячи в хаті й дивлячись на літографовану репродукцію рєпінських "Запорожців", він мене й питає: "А чи можна керамічним барельєфом відтворити оцю картину?" — "Можна! — кажу я.— Можна, Петре! Треба тільки мати твої золоті руки й твою художню умілість".— "Зроблю, що б там не було, зроблю!" — запевняв мене, схопившись з місця, Петро. "Тільки ти,— говорив я йому,— додай конче бандуру, бо запорозькі козаки без музичного інструмента не жили й не могли жити". Звідси й те нове, що вразило вас у барельєфі. Скільки ж примірників його було випалено й розповсюджено — я не знаю, але, мабуть, не більше десятка. Поросний передав мені два: один — ото на стіні, а другий — у Дмитра.
Обідали вони й цього разу весело. Марія Іванівна жартувала, запрошувала дніпропетровців приїжджати на миргородський курорт.
Матвієвський підійшов до бандури, що висіла на стіні, й одверто сказав:
— А зараз, Опанасе Георгійовичу, прощаючись з вами, я не можу покинути вашої хати, не почувши вашого чарівного голосу, про який так захоплено говорив Дмитро Іванович!
— Е, ні, Павле! Я багато років уже не граю й не співаю... І пальці задубіли, і голосу нема... А під цю бандуру,— художник взяв її в руки,— кому тільки я не співав, і хто під неї не танцював!.. Вибивав гопака сам Рєпін із Заньковецькою, до якої він залицявся, танцювала Затиркевич з Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... І досі не розумію, чому мене так усі уважно слухали, ніби "завмирали", як запевняв Дмитро Іванович. Одного разу почув мій спів Микола Лисенко. Великий композитор порадив мені покинути малярство й педагогічну працю та податись до оперного театру.
— Чому ж ви не дослухали його? — спитав Павло.
— Бо мені, по-перше, було тоді вже немало років, по-друге — треба було мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрібні були великі гроші, у мене ж їх — як у жаби пір'я. А художній спів я завжди любив і зараз люблю.
Сластіон мовчки перевірив цілість струн, швидко настроїв інструмент і дуже легко взяв кілька акордів.
— Що ж вам заспівати? Може, оцієї послухайте?..
Драматичний баритон художника вивів "Ой не цвіти буйним цвітом, зелений катране", потім "Гей, гук, мати, гук".
Матвієвський слухав з великим напруженням, не помічаючи в голосі Сластіона жодної нотки старечої втоми, відкриваючи для себе, може, вперше емоційну силу вокального мистецтва.
Сластіонівські скарби були цінним поповненням Дніпропетровського історико-археологічного музею, і їх відразу ж експонували.
Трохи згодом Яворницький одержав від художника листа.
"Дорогий друже моїх юних і мужніх літ, здрастуй! — писав О. Сластіон 17 жовтня 1929 року.— Сердечно, найщиріше обнімаю тебе, голубе сивий! Більше 20 років пролетіло з того часу, як ми бачились,— коли я гостював у тебе в Катеринославі, у твоєму прекрасному будинкові. Тоді ще були ми молоді, а тепер вже й дідами поробились! Принаймні я фактично дід, бо маю вже онучку 10 років. Ще й досі не знаю, чи тобі сподобались ті речі, що придбав у мене Павло Євменович. Певно, ти їх уже добре роздивився і склав собі певну думку..."
В другому листі, від 17 жовтня 1930 року, читаємо:
"Дорогий друже Дмитре Івановичу! Здоров був! Обнімаю й цілую тебе, голубе! У мене оце до тебе пильне діло трапилось. Справа така: написав я собі спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З Харкова видавництво "Рух" сповістило мене, що через два тижні книжка вийде. Разом з тим те ж видавництво доручило одному полтавському художникові написати й мою монографію, а до тієї монографії, що оце вже приходить до кінця, потрібні різні мої малюнки, а між ними й карикатури на політичні теми. Згадав я, що коли був у мене Матвієвський, то між іншими речами взяв він також і журнал "Шершень" за 1905 рік; а в тім журналі, здається, номер 22. на обкладинці моя карикатура з підписом: "Збиралася кумпанія невеличка, але чесна". За цю карикатуру и було закрито "Шершень".
Художник у своїх листах (які зберігаються в музеї)
дуже просив Яворницького перефотографувати ту карикатуру або вислати йому на день весь журнал "Шершень", потрібний йому для монографії.
У культурній спадщині, що дісталась народам СРСР, творчість Д. І. Яворницького й О. Г. Сластіона займає почесне місце. Служіння своєму народові митці вважали за найвищу честь для себе.
ТАК СОБІ ЦАРЬОК...
У січні 1915 року до Катеринослава приїхав останній цар Російської імперії Микола II. Особливої потреби їхати до великого українського індустріального міста, що розкинулося на землі колишніх "запорозьких вольностей", у всеросійського імператора не було. Але вже рік на великому просторі, від Балтики до Кавказу, точилася війна. Бойовий дух армії, якій бракувало патронів і снарядів, давно вже занепав, ремствувала на тривалу, безперспективну війну й мирна людність імперії. Щоб збадьорити армію і народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усіх збройних сил Російської імперії, переїхав із столиці в ставку, а що в ставці план бойових операцій за нього опрацьовували досвідчені генерали, то в царя було багато дозвілля, коли він міг розважатися і роз'їжджати по великій країні. Гадалося, що поява царя в різних містах імперії викликатиме піднесення й будитиме приспаний патріотизм. Отак, повертаючись до ставки, він заїхав і до Катеринослава. Про цей приїзд було відомо наперед, і катеринославський губернатор викликав до себе професора Д. І. Яворницького, бо в програмі царських відвідин у Катеринославі стояв і музей ім. Поля з його запорозькою старовиною, який маля показати всеросійському самодержцеві.
Повідомивши професора, директора музею про "височайші" відвідини, губернатор наказав йому відповідно приготуватися, пошити собі на такий випадок чорний фрак та придбати білі рукавички.