Але Ренін не обмежується цими матеріалами. Картина, що він задумав, вимагала багато різноманітного матеріалу і Рєпіну хочеться здобути якомога більше експонатів.
В одному листі Яворницький попередив художника, що навесні 1927 року він виїздить з науковою експедицією досліджувати Дніпро. І тут же запитує Рєпіна, якого саме порога фото вислати йому?
У відповідь — радісний лист: "Яке щастя! Яку радість приніс ваш лист! Ви уявити собі не можете! І начебто для моєї роботи ви будете фотографувати Дніпро в місцях останнього Запорожжя! Я готовий танцювати від радощів... О, саме зараз поїхати б до Вас! Та, на жаль, у мене вже й хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь і вже далеко від свого дому не ходжу. Ах, милий Дмитре Івановичу, ви краще знаєте, в яких матеріалах я маю потребу. Так, і звитяжці, і плавні, і очерет — усе це яке щастя! В якому б вигляді не вийшов знімок — усе .це матеріал; і гіллястий дуб над Дніпром, і все, що трапиться... О! Коли-то цей лист дійде, коли ж то відповідь на нього? Ну, тепер уже веселіше мені чекати. Ваш Ілля Рєпін, з глибоким поклоном від щирого серця. Тижнів три я дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на стіни,— все ж не кидав Січі — підповзав і відповзав. Але закінчити вже не зможу! А шкода! Картина виходить гарна, весела — гопак. Навіть столітній дід пішов навприсядки. Напідпитку танцюють... Навколо — веселий пейзаж... Ох, розхвалився я... Боюсь".
Дмитро Іванович добре розумів, як нетерпляче чекав від нього Рєпін цих матеріалів. Для художника вони були цілющим бальзамом. І Яворницький не загаявся й швидко надіслав зібрані матеріали.
Дуже зрадів Ілля Юхимович, коли одержав кілька фотографій дніпровських лоцманів. Свою радість він навіть висловив цього разу українською мовою: "Що за чудо! — писав він 8 березня 1928 року.— Яка поставна фігура, жвавість обличчя — Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь і коли-небудь пощастило помістити на великій картині і гідно відтворити цей перл славного краю! А Петро Носок. Та хіба ж не видно породи? Дай боже бути гідним них красот. Спасибі, спасибі, добродію. І, нарешті, Федір Хотич. Від щастя цих подарунків я зовсім одурів. І ще маю прохати: якби яких-небудь парубків, наприклад. Сьогодні, 9-го, я одержав ще, але ці всі вже "полковники" — ні одного хлоп'яти. А мені як би хотілося заполучити хлопчаків! Без усяких прикрас, які попадуться гуртом, нечесаних".
У наступному листі, 7 квітня 1928 року, Рєпін знову згадує свою картину: "Запорожці мої ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в майстерні не топиться і шість та дев'ять градусів тепла тільки в березні стало. Теплий-березень був. Картина моя за своєю ідеєю е жанр. Портретів ніяких. А парубків треба, адже козаки здебільшого молодь. У веселий, теплий день козаки виїхали на берег Дніпра і, радіючи своєму здоров'ю й природі, яка їх оточує, веселяться. Тут і гості — це монахи: Яценко-Зеленський (до речі: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую, дякую Вам! Я і Юра (син мій) зачитуємося цим правдивим документом). Нікого з начальства немає на моєму полотні. Парубки мені дуже потрібні. Звичайно гопака танцюють парубки".
Рєпін збирався картину "Гопак" привезти на Україну". щоб показати своїм родичам. Він запитував Яворницького, чи знайдеться місце в Катеринославі, щоб виставити її, бо" вона мала розмір 3Х4 аркуші і була присвячена пам'яті М. П. Мусоргського.
В листі від 24 жовтня 1928 року Рєпін скаржиться на свою кволість і знову шкодує, що не зможе приїхати на Запорожжя. "Ах, уже не бути мені там: тільки в Яворницького на Запорожжі — ото моя хата!"
Про свої страждання на чужині він забуває лише тоді коли слухає передачу по радіо, пісні "милях земляків-українців". Такі радіопередачі переносили Рєпіна в давно минулі молоді роки. "Обдаровані люди, артистичні натури... У вас там, я думаю, добрий театр український в Дніпропетровську? Ах, спасибі за радіо. Яке це чудо! На вісімдесят п'ятому році це така втіха!"
Дмитро Іванович знав, що Рєпін нудьгує на чужині — в Фінляндії, де він тоді жив, сумує за Україною, за українськими книжками. Як тільки побачила світ книга-альбом "Дніпрові пороги", Яворницький одразу ж надіслав її своєму приятелеві. Рєпін на це відповів: "Як я вдячний вам за цю велику книгу "Дніпрові пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше читання цієї чарівної мови. Ах, чудо, чудо ця мова!"
Матеріалів у Рєпіна було вже вдосталь. Лишилося тільки взятися за картину. Але біда — роки, старість знесилюють художника. Цього він і сам не приховує: "Гопак" мій не рухається. Головне — холоднеча в майстерні, і я почуваю себе все гірше й гірше і не можу розраховувати на закінчення моїх початих картин".
Минуло тридцять років після останньої зустрічі Яворницького з Рєпіним. Ілля Юхимович дуже хотів побачити хоч би фото Яворницького. Він просить про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в своєму садочку, Рєпін одержав і повісив його біля свого ліжка. Через деякий час Яворницький одержав фото Рєпіна з написом: "Пенати — 29 січня, 1929 рік".
Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Рєпін просив Яворницького прибути до нього в гості. У відповідь він одержав теплого листа, в якому Дмитро Іванович висловлював свій жаль, що не зможе прибути до нього, і тут же радив "вдарити лихом об землю, згадати молоді роки й забути всі свої недуги".
І ось на столі Дмитра Івановича лежить останній лист Рєпіна. Його написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки цього листа викликали v душі Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо зміст цього листа:
"Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Івановичу! Зима була холодна, і я ніякої своєї роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна погода і тепло, моє здоров'я взагалі все гіршало й гіршало. З'явилась кволість: ноги тепер майже розучилися ходити. З моїх робіт, які я, планував, уже нічого не рухається вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви мені пробачте: ну чого це я розповідаю вам про ці прикрості?! Пробачте, пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до вас і дружини вашої Серафими Дмитрівни. Всього вам найкращого! З щирою відданістю ваш Ілля Рєпін. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".