Сталось дивне: прості слова Дмитра Івановича якось дійшли до серця й розуму розбишаки, він зажурився, замислився, а потім раптом питає:
— Що ж ви, професоре, хочете від мене? Що ви мені порадите?
— А от що: обидва пістолі й шаблюку передайте мені для музею. Більше нічого не треба від вас.
У розмову втрутився дід Кушпіль, який досі терпляче чекав, коли закінчаться переговори, бо його думка крутилася весь час коло обіцяного відра горілки і його вже почала розбирати нетерплячка.
—— Та це, мабуть, ще не все! — потупцяв на місці Кушпіль.— Ви ж мені щось обіцяли! Так буде чи ні?
— Так, правда, я обіцяв: ось вам, хлопці, трояка на горілку. Випийте оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навіки. Горілка до пуття ще нікого не доводила, а на той світ загнала багатьох. Шинок — це храм сатани! Забудьте до нього дорогу!
— Та й то так! — погодився Кушпіль, аби швидше взятись за чарку.
Башмак зняв шаблюку, пістолі й віддав Яворницькому. Дмитро Іванович оглянув старовинні реліквії і подумав: "Отака зброя, а була не в тих руках!.."
— Ну, а як же буде зі мною? Що мені робити далі? — спитав "запорожець".
— За вас, Башмак, я замовлю своє слово де слід. Скажу, що зброю віддали в музей і почнете чесно собі хліб заробляти.
— Де ж його заробити, цей хліб, куди піти?
— Е-е-е, чоловіче, була б охота, а діло завжди знайдеться. Хто захоче, той і на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться. Раджу вам іти працювати на завод. Це буде правдивий шлях у вашому житті. Та пам'ятайте, треба робити, а не лінуватися, бо лінощі спустошують душу людини. Ледарство — гірше від тяжкої хвороби,— закінчив Яворницький.
— Спасибі професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду.
— На все добре! — попрощався Дмитро Іванович.
Складені в мішок музейні скарби Башмак і Кушпіль допомогли Яворницькому донести до поїзда, який ішов на Катеринослав.
"ЦИБУЛИНА" 3 МУЗИКОЮ І ГОДИННИКИ
Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були експонати культур різних народів, часів і галузей техніки, бо всі вони являли великий інтерес для глядачів.
— Ну що з того, що музей крайовий! А хіба люди не цікавляться культурою Росії або Європи? Безперечно, цікавляться,— казав Дмитро Іванович.— Отож треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити їх духовно.
І він збирав усе. Між тисячами різних музейних речей можна було побачити венеціанський посуд, кинджали східних країн, речі різних релігійних культів.
Мені назавжди запам'ятався рідкісний годинник, який лежав у вітрині центрального музею. Біля нього часто збирався натовп відвідувачів.
Що ж це за годинник? Звідкіля він узявся? Ще до революції Дмитро Іванович знав усіх дворян, купців, поміщиків, які жили на Катеринославщині, часто бував у панських покоях, бачив там рідкісні колекції. Свідоміші з них, під впливом Яворницького, дарували свої колекції музеєві. Але таких було мало.
У поміщика Трипільського Дмитро Іванович якось помітив козацьку люльку оригінального зразка та інші цінні речі. Але найбільше його зацікавив незвичайний годинник. Коли історик дізнався про біографію цього рідкісного годинника, він тільки й думав про нього.
Ось і зараз він пильно розглядав унікальний експонат у формі качиного яйця, покритого зверху блакитною емаллю.
— Хто ж зробив це чудо? — спитав Дмитро Іванович у Трипільського.
— Це витвір геніального самоука Івана Петровича Кулібіна.
Історик стояв немов зачарований. Він пригадав, що в Петербурзі, в Ермітажі, зберігається годинник, який Кулібін зробив 1767 року, а потім 1769 року подарував його Катерині II. Той годинник являв собою складний механізм автоматичної дії, накручувався один раз на добу, складався з тисячі мініатюрних деталей. Він відбивав години, півгодини, чверть години ще й виконував гімн, який створив винахідник. Умілець вмонтував у ньому малюсінький театр-автомат, який діяв за допомогою особливих стрілок.
Кулібін здивував тоді увесь світ складною системою механізму, що свідчить про його великий винахідницький талант і про його незвичайну волю й терпіння.
Але геніальний творець на цьому не зупинився. Він тоді сконструював багато інших годинників і механізмів. Очевидно, годинників у формі яйця він виготовив кілька, з яких один пощастило добути колекціонерові Трипільському.
Яворницький цінував природний дар Кулібіна. Йому дуже хотілося дістати для музею витвір його вмілих рук.
Та не так просто було дістати будь-яку річ у Трипільського.
— От що, Іване Костянтиновичу,— сказав Яворницький,— ви мені, будь ласка, дайте оту "цибулину" днів на десять у музей. Тут має відбутись форум істориків, прибудуть гості з-за кордону. Хотілось би показати цей розумний годинник. Нехай подивляться й знають, що слов'яни своєю кмітливістю можуть увесь світ здивувати.
— Якщо тільки для цього ви просите,— візьміть, не перечу. Але...
— Не турбуйтесь. Буде все гаразд. Хочете — розписку дам.
— Не треба. Це ж тимчасово!
Годинник після форуму затримався в музеї. Лежить він місяць, два, рік. А Дмитро Іванович не поспішає повертати його. Щоразу, зустрічаючись з Трипільським, він доводив, що відвідувачі рознесли таку славу про "цибулину", що тепер люди плавом пливуть до музею. Всі хочуть подивитися на це чудо та послухати музику годинника, коли він виконує гімн.
Дотяг Дмитро Іванович з цим годинником аж до Жовтневої революції. А тоді Трипільському було вже не до годинника...
У Потьомкінському палаці, який був у парку напроти будинку Яворницького, стояв на дерев'яному постаменті так званий "стовповий" годинник XVIII віку. Відзначався він своїм великим розміром і гучним дзвоном. Бувало, як бевкне цей годинник, так аж луна по Дніпру котиться. От би його в музей!
Під час революції Дмитро Іванович забрав цей годинник з палацу й переніс до свого будинку, бо в музеї бракувало місця.
Цей годинник уже не діяв, не дзвонив. Треба було полагодити і пустити його. Почав Яворницький шукати в Катеринославі путящого механіка. Йому порадили доброго знавця годинникових механізмів, до того ж нумізмата, Георгія Федоровича Йосикова.
— Покличте, будь ласка, того Йосикова! — якось попросив Яворницький співробітника музею. Механік незабаром прибув.