Дмитро Іванович уважно слухав Залізняка, інколи всміхався, перепитував окремі слова та вислови.
— Так у вас, виходить, є великий досвід! Це ж прекрасно. Отакого чоловіка я й шукав.
— Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене і приключки з цим фото, були й невдачі.
— Які ж приключки? — спитав Яворницький.
— Це було під час війни в чотирнадцятому році. Мене забрали до війська, послали полковим фотографом. І ось там вийшла оказія.
— Яка?
— Ось яка. Іде мені назустріч командир полку. А я зняв свого кашкета та й кажу: "Драстуйте, з середою будьте здорові!" Він спочатку аж чмихнув, а потім визвірився на мене злими очима та як гаркне: "Струнко! Ти хто такий?" Я кажу: "Фотограф, ось мій документ!" — "В стрій, на передову! Мені фотографи не потрібні!"
І опинився Залізняк на передовій позиції, був поранений, а все ж носив фотоапарата, з ним не розлучався і в госпіталі, і все своє життя.
Яворницький вислухав цей епізод, добре посміявся, потім вийняв книжечку й щось записав до неї.
— Так от що, Марку Микитовичу, йдіть до мене фотографом. Пишіть заяву, а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологічної експедиції на літній сезон. Як, відпустять вас з колгоспу?
Залізняк з великою охотою прийняв запрошення керівника експедиції стати фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумінь, він попросив академіка написати про це листа до голови колгоспу ім. Дем'яна Бедного.
Правління колгоспу не перечило. Тоді Залізняк з дружиною та матір'ю взяли квитки й приїхали просто до свого знайомого Д. І. Яворницького. Професор гостинно прийняв їх. Уже надвечір Залізняк спитав Дмитра Івановича:
— А де ж ми, своєю капелою, будемо ночувати?
— Як де? Тут, у мене. Забирайте оцю, поряд з моїм кабінетом, кімнату та й живіть там, як дома. Але одна умова: гуляйте собі в Дніпропетровську скільки вам треба, а на сніданок, обід і вечерю бути всім зі мною за столом.
Через два дні мати й дружина Залізняка, впоравшись з своїми справами, повернулися назад, а Марко Микитович приготувався їхати Дніпром до експедиції. Але Дмитро Іванович тимчасово відклав цю подорож.
— Тепер,— каже він,— небувала повінь на Дніпрі. Вам Треба їхати до Вовніг, а там вода піднялася на вісімнадцять метрів — таке було сімдесят п'ять років тому. Будьте ви в мене, поки спаде вода. А щоб ви не сумували, зайдімо до мого кабінету.
Зайшли. Залізняк глянув на шафи з книгами, на гори аркушів, списаних рукою вченого, а потім спитав Яворницького:
— Який у вас, Дмитре Івановичу, режим і над чим ви зараз працюєте?
— Закон мого життя такий: о шостій годині я вже на ногах, до дванадцятої ночі пишу, працюю над словником, над історичними матеріалами. Цю роботу я виконую більше стоячи.
Потім Дмитро Іванович повів гостя до залу й показав йому "домашній музей". На стінах і на столах десять різних старовинних годинників: одні з них кують зозулями, другі грають, треті дзвонять. Тут різні статуї, оригінальний український посуд, усякі коштовні європейські вироби й церковне начиння. Залізняк глянув на рідкісні скарби й жартома спитав:
— Як це до вас, Дмитре Івановичу, не добралися?
— Е-е-е, голубе, не штука загнути крюка! Це ж не моє — музейне. Там немає вже де поставити експонати, тому несуть їх сюди, в мій будинок, так би мовити, у філіал музею. Довелося мені, Марку Микитовичу, скуштувати в житті всякого — і солодкого, і гіркого, а більш за все ковтав гірке... Та, як бачите,— живучий, працюю для науки і для людей далі.
Дмитро Іванович підійшов до свого столу, сів і знову за В перо. Залізняк ліг відпочити на канапі, що стояла проти кабінету. Яворницький витяг з шафи три томи й підніс їх Залізнякові.
— Візьміть ці книги та прогляньте їх: це історія запорозьких козаків — те, чому я присвятив усе своє життя.
Залізняк читав їх три дні. Читав і думав собі: "Яку ж треба мати голову, щоб написати отакенні томи? Отож, мабуть, недаремно кажуть: учений чоловік видющий, а неучений ходе з зав'язаними очима".
І раптом у фотографа виникла ідея — зафіксувати вченого за працею.
— Дозвольте, Дмитре Івановичу, я вас проти цього вікна сфотографую з вашими творами. Сідайте на оце крісло й візьміть у руки всі свої твори.
Дмитро Іванович як засміється, як зарегоче, аж Залізняк розгубився. Фотограф ніяк не міг второпати, чого професор так сміється. Розгублено спитав:
— Може, я що не так сказав, то пробачте мені.
— Ні, ви, голубчику, все добре сказали, але навіщо ви хочете мене на старості літ задавити?
— Як? — злякався Залізняк.
Дмитро Іванович знову зайшовся сміхом. А потім встав з крісла й підійшов до шафи з книжками.
— Бачите оцю шафу?
— Бачу.
— Так от, до речі, цю шафу, різьблену та поцяцьковану перламутром, робив великий майстер, а подарував мені її один французький письменник. Бачите оці книжки? Оце все мої твори, а їх далеко перевалило за сотню. Так хіба ж я зможу їх удержати на руках, як ото ви сказали?
Залізняк покрутив головою і здивовано спитав Яворницького:
— Чи вже ж ото все ваші твори?
— Все мої.
— Ого-го!.. Ну й напузирили ж ви їх! Почувши це слово, Дмитро Іванович перепитав його й зразу ж — до словника.
— Ну, якщо так,— каже Залізняк,— то сідайте в крісло, а я накладу на ваші коліна стільки книг, скільки витримаєте.
— Гаразд, давайте! З мене малював Рєпін запорозького писаря, фотографував мене першокласний майстер Е. Й. Федорович, але ніхто з них не придумав такого, як оце ви!
Залізняк поклав на коліна Яворницького понад десять важкуватих книг.
— Мабуть, досить, Марку Микитовичу, а то більше не Витримаю, розпадеться тоді ваша споруда,— попросив Дмитро Іванович.
Залізняк швидко встановив штатив, навів апарата і напрочуд удало сфотографував Яворницького з його творами — один раз без окулярів, а другий раз — в окулярах.
Дмитро Іванович, добре насміявшись, утомився і тут же, Сидячи в кріслі, задрімав. Цей момент Залізняк теж зафіксував. І добре зробив, бо таких фотознімків з Яворницького досі ще ніхто не робив. Вони були останні в житті Яворницького.
Одного ранку, після сніданку, Дмитро Іванович узяв Залізняка під руку й пішов з ним до музею оглядати експонати.
— А що це за старовинна бандура? Де ви її дістали?