Якось на дозвіллі, звертаючись до археологів, Дмитро Іванович сказав:
— Хочете, я почастую вас козацькою картоплею? Знаєте;, як її готують?
— Ні, не знаємо; приготуйте, будь ласка.
Дмитро Іванович попросив господаря, в якого квартирували археологи, щоб він приніс чавунчик і підігрів духовку. Потім узяв кілограмів два звичайної картоплі, висипав у чавунчик і облив її теплою водою. Далі взяв щіточку і старанно почистив нею кожну картоплину, помастив олією і посипав сіллю. Чавунчик з картоплею поставив у духовку, а через сорок хвилин козацька картопля вже була готова.
— А як же цю картоплю їсти — треба чистити чи просто не обчищеною?
— Ні, цю картоплю їдять необчищеною. Ось так! І Дмитро Іванович перший з'їв свою картоплину. За ним — археологи й копачі.
— Ну, як? — усміхаючись, спитав Яворницький.
— Дуже смачна. Виходить, що запорожці вміли готувати таку картоплю, від якої не можна відірватися.
— Так! Голота хитра на вигадки!
Після вечері — цікаві розповіді, пісні. Ніхто з нас ніколи не сумував, бо Дмитро Іванович завжди частував нас веселими дотепами. Ми й роти, бувало, роззявимо та слухаємо, не відриваючи від старого очей.
— Одразу за Ненаситецьким порогом,— казав він,— іде Вовнігівський поріг. У народі його звуть Внук-поріг, а Ненаситця — Дід-поріг. На погоду вони між собою часто перегукувалися. Один час чути було, як реве, шумить, гуде, струшує землю Дід-поріг; потім замовкне раптом, тяжко застогнавши. Тоді починає Внук-поріг: реве, шумить, гуде. І знову тиць — і обірвалось усе, аж застогнало.
Одного разу до копачів під'їхали на волах два чоловіки із сусіднього села. Привіталися з професором, а потім кажуть:
— Ми оце до вас, Дмитре Івановичу, в такій справі: завтра їдемо до Катеринослава. Якщо в вантаж чи якісь інші речі, зможемо безкоштовно доставити до музею.
— Є в мене до вас прохання,— сказав Дмитро Іванович,— завезіть до музею кам'яну бабу і п'ять ящиків з речами, що ми тут накопали біля Вовніг.
Де б не був Дмитро Іванович, селяни скрізь допомагали йому чи то копати могили, чи приставити здобуті експонати до музею. Це робилося дурно, з поваги до вченого і любові до музею. Андрієві Пиндичу доводилося бувати з Дмитром Івановичем на всіх порогах. Але найбільше він запам'ятав Ненаситепький поріг. Це найстрашніший і найцікавіший з усіх порогів. І дорослі, й учні великими валками сунули літньої пори на цей поріг, щоб побачити дивне явище природи, щоб помилуватись його дикою, а разом з тим і чарівною красою. Мета всіх подорожей — скеля Монастирка. Бо кожному приємно було посидіти на камені, подивитися на піняві струмені води, що з ревом та грюкотом перебігають каменем. На тому камені видно дві ямки, які скидаються на миски. Про них розповідають усякі легенди. Кажуть, що тут стояла 1787 року під час подорожі Дніпром цариця Катерина. Вона сходила на цей камінь і пила чай. Ямки лишилися ніби від її ніг. За іншою легендою, обидві ті ямки були для запорожців замість мисок.
Коли Пиндич був з Дмитром Івановичем на цьому порозі, учений показав йому видовбані на скелі тарілку, виделку і порося. Розповідають, що їх теж видовбали запорожці. Над зображенням був ніби й напис: "Пий та їж, добрий чоловіче".
До Ненаситця добиралися різними шляхами: водою і суходолом. Коли їхали суходолом, то зараз за міськими дачами дорогу перерізував тунель нової Мерефо-Херсонської залізниці. Далі доводилося проїжджати біля двох високих. могил-близнят; одна могила лежала ліворуч од шляху, друга — праворуч.
ЩОБ БУЛО ЧУТИ НА ВСЮ УКРАЇНУ
Влітку 1925 року на вулицях Катеринослава замайоріла велика кольорова афіша. В ній повідомлялося, що до міста приїхала перша київська капела кобзарів, яка виступить в оперному театрі з концертом. Далі в афіші повідомлялося, що перед початком концерту лекцію про кобзу та кобзарів прочитає професор Д. І. Яворницький.
Ім'я Дмитра Івановича викликало великий інтерес до концерту, і квитки розкуплено ще за кілька днів до концерту.
Коли оголосили, що слово для лекції має Дмитро Іванович, у залі вибухнули гучні оплески. Лектор говорив цілу годину.
Спершу він виклав історію кобзи, потім докладно розповів про славнозвісного кобзаря Михайла Кравченка, який створив думи "Про Сорочинські події 1905 року" та "Про чорну неділю в Сорочинцях".
У театрі стояла така тиша, що чути було, як муха пролетить. Кожен намагався не пропустити жодного слова лектора.
— Тут, у Катеринославі, проходив у 1905 році археологічний з'їзд,— сказав Дмитро Іванович.— Я розшукав ь зібрав на той з'їзд тільки дев'ять сліпих кобзарів. Ходили вони по базарах та ярмарках, співали всякі псалми, випрошуючи тим копійки на свій прожиток. Більше кобзарів не знайшлося, бо кобзарство, на жаль, завмирало. А колись, за Давніх часів, кобза була найулюбленішим і найрозповсюдженішим у запорозьких козаків музичним інструментом. Під її звуки запорожці любили співати й танцювати. Вони так танцювали, що земля гриміла, пилюка стовпом підіймалася.
Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину,
Щоб світ здивувався, який козак вдався!
Кобзарі, що грали в цій капелі, та присутній на концерті науковець М. А. Федченко особливо запам'ятали один цікавий фрагмент із лекції Дмитра Івановича.
— Я зібрався ранком іти в музей,— розповідав Яворницький.— Відчиняю двері, а вони не піддаються. Глядь, а там на східцях сидить якесь хлоп'я років п'ятнадцяти. Я й питаю його:
"Звідкіля ти, хлопче?"
"З Солоного".
"Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чекаєш?"
"Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?"
"Я. А що в тебе за діло до мене?"
"Я хочу навчитися грати на кобзі, а кобзи немає!"
"Добре діло задумав, хлопче. А як же тебе звати?"
"Микола Петренко".
Тоді Дмитро Іванович запросив Миколу до себе, нагодував його, дав грошей і вручив йому листа до свого приятеля Гната Мартиновича Хоткевича . Дмитро Іванович писав до свого друга:
"Чолом тобі, сизокрилий голубе!
Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чує моє серце, що з нього вийде путящий кобзар. Отож, любий друже, прийми його по-батьківському, допоможи сердешному: зроби з нього такого кобзаря, що коли заграє, так щоб чути було на всю Україну.