— Здоровенькі були, бабусю! — чемно привітався до господині професор.
— Здрастуйте! Заходьте до хати.
На порозі піп перехрестився. Зайшли. Посідали біля столу. Бабуся зніяковіла: несподівана поява попа і якогось незнайомого чоловіка трохи лякала її.
— Де ж це ваш дід Остап? — спитав Яворницький.
— Та десь пішов отави накосити для корови.
— Скажіть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пістоль та пояс? — спитав Дмитро Іванович.
— Не знаю, що вам і сказати: є і немає.
— А це як слід розуміти?
— Та так: біля скрині, де зберігаються пістоль та пояс, висять два замки. Від одного замка ключ у діда, а від другого в мене. Отож ніхто з нас поодинці не відкриє скрині. Такий порядок дід наш завів ще здавна.
— Он як! — підморгнув Яворницький.— Добрий порядок завів дід. А що ж це він, не довіряє вам, чи що?
— Та ні, він, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он і сало у нас у бодні лежить під двома замками. Так, каже, буде надійніше.
Через півгодини щось у сінях зашаруділо. До хати ввійшов дід Остап. Привітався. А коли побачив, що тут і піп, зняв шапку і підійшов до нього під благословення. Дід хоч і старий віком, та ще дебелий: видно, що з дужого роду.
— Ми до вас, діду Остапе, ось в якій справі,— почав Яворницький.— Чули ми, що ви зберігаєте запорозьке причандалля. Хотілося нам побачити, яке воно, що за речі. Може, покажете?
— Та чому ж, можна й показати. Це діло просте. Дід Остап пошукав у своїй глибокій кишені, витяг ключа, відімкнув один замок, а потім глянув на бабу. Та швидко зрозуміла діда, мовчки підійшла до скрині, відімкнула своїм ключем другий замок. Тоді дід обережно вийняв пістоль з кремінним запалом та срібний пояс.
— Ось вони, подивіться.
Яворницький, як великий знавець української старовини, одним поглядом оцінив речі.
— От що, добрий чоловіче, я директор Катеринославського історичного музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оці речі ви подарували музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода?
Піп уже був підготовлений до розмови з дідом, сидів мовчки й вичікував слушного часу, коли буде зручніше вплинути божим словом на діда Остапа.
Видно було, що дід і баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними речами предків-запорожців.
— Та воно, конешно, нічого,— сказав дід Остап,— тільки... От якби продати, тоді друге діло! Ви купіть, ми дешево віддамо.
— Скільки ж ви хочете за них?
— 50 карбованців!
— Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,— казав Дмитро Іванович, пронизуючи діда гострим поглядом,— щоб за старовину отакі гроші цупити!
Тут озвався піп.
— Раб божий Остапе і раба божа Уляно! — сказав піп.— Не забувайте всемогутнього господа бога: він дав, він і візьме — в цьому його сила! Не будьте сріблолюбцями: гроші від лукавого, тільки він спокушає вас на це. А дающого рука не зубожіє.
— Правильно батюшка каже,— не впускав нагоди Яворницький,— гроші — полова: сьогодні є, завтра їх нема. А от совість, честь людська — дорожча за все!
Дід і баба трохи вагалися, а потім тихенько пошептались і сказали:
— Ми порішили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею, беріть пістоль і пояс безкоштовно. Нехай назавжди йде в музей. Може, й нас коли-небудь люди згадають.
— Спасибі вам, добрі люди,— сказав Яворницький, потиснувши руки старим і поцілувавши діда Остапа.— Ви зробили велике й добре діло. Тепер ваші імена навіки занесені в музейну книгу. Про вас будуть знати покоління, будуть віками згадувати добрим словом.
ШУКАЧІ СКАРБІВ
1915 року до музею дійшла чутка, що в Юр'ївському районі, недалеко від Катеринослава, селяни розкопують могили і шукають у них скарби. Не гаючись, Дмитро Іванович Яворницький спішно спорядився й виїхав на місце події. Ще здаля побачив він розриту могилу. Але туди одразу не пішов. Спочатку вивідав усі подробиці про розриту могилу в селян.
— Тут у нас дід Охрім з своїм сином та жінкою цілими ночами розкопує могили, шукає якогось золота,— розповідали селяни.— Ми йому кажемо: облиш, Охріме, кинь цю дурну затію.
— Ну й що ж він там викопав? — спитав їх Дмитро Іванович.
— Скарбів так і не знайшов, а все попадаються якісь череп'я, кісточки, старовинна іржава зброя тощо,— відповіли діди.
— А де ж він живе, той дід Охрім?
— Он, бачите, стара хата під соломою, друга від краю,— показали діди.
Професор попрямував до двору діда Охріма. У дворі — тиша, віконниці зачинені. "Значить, спить дід",— подумав археолог. Постукав у вікно — не чути. Тільки після другого, дужого стукоту відчинилися двері й на порозі з'явився невеличкий сивий дідок із заспаними очима, з розкуйовдженою чуприною на голові.
— Здрастуйте, діду Охріме!
— Здрастуйте! А звідки ви мене знаєте? — трохи злякано запитав старий.
— Як не знати! Чутка пройшла по всій губернії, що ви тут золотий скарб викопали. Чи правда?
— Ну, які ж тепер люди пішли: тільки взявся за лопату, тут уже й скарб викопав, начебто це картоплю копати!
— А що ж ви там викопали?
— Та он лежить череп'я, кісточки, бронзове вістрячко і всякі там залізячки, а скарбу так-таки й не викопав,— бідкався дід Охрім.
— У вас водички можна напитися? — спитав Дмитро Іванович.
— Та чого ж, можна! А хто ви будете, відкіля йдете і куди прямуєте? — поцікавився дідок.
— Та я сам з Катеринослава, приїхав сюди, щоб оглянути пам'ятки, та й могилами зацікавився,— відповів Яворницький.— А добра у вас водичка. Спасибі. Цікаво все-таки, покажіть, що ви викопали.
Дід Охрім розсортував накопані речі на дві купки: в одну з них він склав, як йому здавалося, малоцінні речі — кісточки, а в другу — коштовні речі: залізні стремена бронзові наконечники стріл, кинджал тощо.
— Чув я,— каже дід Охрім,— що отакі штуки, як я накопав, можна продати. Чи не купите?
— Дозвольте мені, добрий чоловіче, розглянути їх.
— Прошу, дивіться.
— А цікаво, скільки б ви, голубчику, хотіли взяти за оці маслачки та залізячки? — спитав археолог.
— Четвертну дасте?
— Та що це ви, добрий чоловіче, воли продаете, чи що? Хіба ж таку ціну можна правити?
— Я ж скільки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас ціна моя дивує!
— Ні, тут дива немає. Бачите, я директор музею професор Яворницький. Може, ви чули?