Другого дня урочисто підніс на тарілці сухі свіжі пілюлі. В окремій пляшці поставив рудий щолок. А сам широко, по-дитячи усміхався.
— Ну, товариство, ви, певне, занудились, чекаючи мене. Пробачте, прошу, але справа вирішена.
Урочисто розкланювався, широко розмахував руками.
— Маєте основні харчі, маєте сік для розтвору. Прошу. Всі ніяково усміхались. Нерішуче підійшли, пробували,
кривились.
Микола заговорив перший.
— Ай, погань яка, як правду казати! Можна подумати, що ти вирішив труїть нас. Аж нудно.
— Треба, Колю, призвичаїться. Я вже пробував, і так легко стає. Головне, мало праці шлункові, і вся сила йде в голову, в мозок. Визволяється, братіку мій, мозок. А що він може тоді творити...
— Але ж від такого визволення ми скоро загинемо, тату,— завважив Василь.
Ходили всі кволі, незадоволені. Професор щасливо посміхався.
Вийшли на балкон. Професор мрійливо дивився в далечінь, схилившись на поручні.
Промінястими бризками усміхалось небо. Сині вогники в теплих обіймах гралися, довгі тіні слали на землю.
Далеко розлягались іскристі снігові простори. З білими туманами зливались.
— Все конечне стремління людини було в тому, щоб визволити мозок від землі, порвати з нею. І ось цей мент прийшов. І я — цар цих необмежених просторів. І в цьому вся сила культури, мої любі.
— Але що то за сила, коли вона разом з нами помре. Зникнемо ми, зникне життя тут, і що буде з твоєю культурою? — палко зауважив Микола.
— Хто зна, сину. Чи ти певний, звідки до нас прийшли великі думки? Отже, он падають сюди з зірок, з інших планет промені. Хто зна, чи не передають сюди великих думок Космосу, спійманих в просторах Всесвіту. І хто зна, чи не підслухує мене зараз зоря, чи не спіймає моїх думок, не рознесе по Всесвіту.
— Тату, се дурниці. Це твої мрії ненормальні,— закричав Микола.
Професор не слухав, говорив далі:
— Ось устану, візьму палицю в руки й піду по цих морозяних снігових просторах. Благословлю їх для Нової Людини, вільної від землі, Людини-Царя.
Напружено-підозріло вслухалися хлопці.
Не було клопотів, стремлінь. Ходили всі безсилі, зморені, нудні. Микола захворів.
Лежав на канапі, встромивши в стелю хворобливі очі. Тихо, в'яло бренькала на роялі Льоля, чекаючи Віктора. Лише професор був заклопотаний. Порався з колбами, ретортами, переливав щолоки, кислоти.
— Чого ви всі такі нудні? —запитав якось Віру.
— Так собі,— неохоче відповіла.
— А я б хотів перебратися в інший світ,— з захопленням говорив професор.— Полечу на зорю, на іншу планету. Там, Вірочко, збудуємо нове господарство. А звідти на другу. І так буду літати, сплітатись з великими силами Космосу.
Очі горіли блискучим, фосфоричним сяйвом.
— Тату, голубчику, ти хворий. Ти хворий, любенький мій! Припала до нього, цілувала сухі руки.
— Хто, я? Ні, ні. Я полечу туди.
— Таточку, ти хворий.
На мент застиг в очах зосередкований вузлик.
І раптом злякався, безглуздо розвів руками і тихо заплакав. Припав до Віри й хлипав. Здригувались худі, гострі плечі, тряслися руки.
Сиділи гуртом коло каміна. Стиха радились.
— Так далі не можна. Се вже смерть. Сьогодні тато, завтра Коля,— говорив Василь.
— Треба прохати востаннє Льолю,— зауважила Віра. Василь устав, пішов викликати Льолю.
— Льолю, так далі не можна. Ти не хочеш нічого знати. Льоля здивовано підняла брови.
— Тато збожеволів, ми вмираємо. Що ти маєш робити?
— Чим же я допоможу?
— Ти сестра нам чи?.. Микола піднявся, став між ними.
— Васю, не треба, не треба. Мовчи... Василь хвилювався, важко передихав.
— Льолю, вибач мені... Але ти сама бачиш, що робиться. Прошу як сестру, маму, Бога... кого хочеш... Ти мусиш випрохати у Віктора харчів.
— Не в моїй силі, братіку, зрозумій мене.
— Се дурниці, Льолю! Ти мусиш себе і нас врятувати.
— Ти хочеш моєї смерті, Василю? Микола схилив голову.
— Я розумію тебе, Льолю. Ти хотіла збудувати радість на руїнах. Тато теж... А ми...
— Ні, Колю, ти помиляєшся. Я просто хочу смерті з усмішкою на устах. Здається, на це я маю право?
Пригнічено всі мовчали. Сумно скиглив у кутку Дідро.
Пішла Льоля з Василем. Ішли поволі. Не сказали й слова. Перед самим будинком Льоля спинилась. Хвилювалась. Закусивши губи, напружено думала. Далі звернулась до Василя:
— Може, не треба, Василю?
— Тяжко, сестро?
— Сил не маю.
— Але мусиш, люба.
Льоля пішла. Василь напружено чекав. Дивився в молочні простори, полохливо радів.
Вийшла Льоля розпатлана, з широкими, здивованими очима. Постояла хвилину, щось пригадувала. Далі затремтіла, перекосилось обличчя. Кинула ключа. Сама побігла.
— Льолю, Льолю! Куди ти? Почекай!
Льоля тікала. Спотикалась в снігу, падала. Вставала і знову бігла далі. Майоріла в повітрі чорна намітка. Наче прапор перемоги.
Василь глянув на ключа. Не впізнав. Дивно було, чого ця маленька річ попала в руки?..
І чому Льоля втекла?
Замахнувся й кинув у сніг.
Почув страшенну втому в ногах. Сів на сніг і дивився в тумани. Шепотів щось тихо, інтимно.
Льоля ставала меншою. На білих просторах, холодно-блискучих,— як вітка. То припадала до землі, то випрямлялась і йшла.
Гналась за зіркою, що спустилася низько над землею.
24. VII 1919