— А я збожеволію, Мавро, — впевняла глухо Тетяна. — Я збожеволію, не годна перенести. Що робити, Мавро?
Мавра стискає безрадно плечима, однак, надумавшись хвилину, додає:
— Я піду до нього і сама спитаю. Розвідаюсь, чи правда; хто се тобі казав? Звідки то все знаєш?
— Старий якийсь циган, котрого я, ідучи до тебе, здибала в лісі, все сказав. Він не брехав, — і тут розповіла Маврі про стрічу з старим Андронаті.
— А він звідки знав? — спитала незвичайно зацікавлена Мавра.
— Грицева молода сама переказувала оце ним до мене. Стара циганка закляла, але небавом, утихомирившись, додала:
— Цить, донько, цить; я туди піду, розвідаюсь про все, донесу тобі правду. Цить, не гризися. Але знай, коли се правда, їм добра не буде. Ні йому, ні їй. Я тобі як мати — а де мати проклене, там нема щастя.
Тетяна мовчала, вже не ворухалася.
— Я попробую ще його назад навернути, — обізвалася по новій задумі Мавра успокоюючим голосом.
На ті слова старої Тетяна прокинулась, мов гадюкою вкушена. Прокинувшись, трутила вона Мавру з такою силою враженої гордості і погорди від себе, як недавно Андронаті, що та на лаву впала.
— Щоб ти не посміла! — кликнула і, випрямившись в цілій своїй молодечій стрункості, підсунула високо брови. — Я не одурила, — говорила погаслим голосом, — двох я не любила. Щоб ти не посміла. Я його вірно любила, — говорила з побілілими устами далі, — його одного; він мене зрадив, то що навертати? Не посмієш!
— То й маєш за свою вірність, — боронилась уражено Мавра роздразленим голосом.
— Маю, — відказала Тетяна твердо, віддихуючи важко з зворушення, і на хвильку вмовкла.
— Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти? Тетяна мовчала, однак мовчачи чимраз більше блідла.
— Він одружиться, буде ґазда на все село — а ти? — повторила Мавра все ще роздразненим голосом.
Тетяна поглянула на Мавру. Боже, що за очі!!! Як вона дивилася... дивлячись, благала, молила, відтак відповіла:
— Буду Тетяною — чим мала б бути? — і з тим, як камінь, умовкла. Мавра не зрозуміла її.
— І що йому зробиш?
— А ти що зробила, Мавро? — майже просичала Тетяна, підсуваючи високо чорні свої брови.
Мавра спершу вмовкла, потім закляла, а врешті сказала:
— Я покорилася долі, піддалася їй, та от і доживаю. Що було робити?
Тетяна поглянула на неї майже блудними очима.
— Ти, Мавро, — сказала твердо, — ти покорилася. Годна була.
— А ти що, доньцю, зробиш? Він тебе вже не візьме.
— Він мене не візьме. Ніколи не візьме, — обізвалася дівчина, однак мов не своїм вже голосом.
— Пропало твоє щастя... пропала твоя доля, — почала знов з жалобою Мавра і захитала головою по своєму звичаю.
— Ов-ва!! — відповіла тут нараз дівчина і, поглянувши на Мавру з розгорілим якимось поглядом, вийшла скоро з хати...
Надумавшись хвилину, Мавра вибігла за нею.
— Прийди за два дні знов, — кликнула. — Я піду завтра розвідати і принесу тобі правду. Прийди, як кажу, знов...
Тетяна оглянулась на сі слова старої, але не відповіла. Сходила скорим нерівним кроком білою стежкою вниз і зникла старій з очей...
* * *
Вернувши в свою хату, вдарилася Мавра п'ястуком в голову. "Се він, отже, той Гриць, царевич мій — він! Він, що заєдно, як казала Тетяна, на чорнім коні їздив, бо і в мене був на нім. Він з Третівки, он там за Чабаницею. Ой господи, — забідкалася. — Де мала я свою голову, коли він був у мене? Я йому ворожила і не догадалася, що се він! Тетянин! Де була голова в мене? Мов ті птахи, тютюкали вони собі лісом, може, й недалеко мене, а я не остерегла".
— Тетяно, серце моє! — простогнала вголос. — Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? — говорила далі. — Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала... а тепер... — із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. "Синоньку, царевичу мій красний, — буду молити. — Не губи Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобі?. Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мій — не губи!"
Може, послухає.
* * *
Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби сонна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзивалась:
"Я тут!" — а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.
Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далі — господь є.
В лісі добре.
В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її, чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не заподіяла. А бережучи, заєдно молиться: "Господи, зціли, господи, скріпи, доведи до миру". Сама вже мов не та, що вперве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилилась, гробу бажає...
Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері: — Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.
Мати притиснула її мовчки до себе — і бачить — у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла...
— Іди з богом, доньцю, до Маври, з богом і вертай, — виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила...
— Господи, зціли, господи, скріпи — від смерті сохрани... — прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.
Тетяна вже в Маври стоїть на порозі.
— Правда, Мавро? — було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі грали, пірвалися.
— Правда, доньцю, правда, — відказує Мавра, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. — З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. — І говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. — Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. "Хлопцеві дві любити можна", — каже. І він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду — мусить уступити. І що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів — то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше. Вона багачка, другий посватає, і все буде добре. Нею він не журиться. Йому гірше. Він має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весілля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самі дівчата лиха наброїли, його полюбили, і тепер він винен. Доста Настка гнівається, а то ще й вона заводить. Як він лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але він не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркині, що за тиждень в нього з Насткою весілля, але він її любить... Ой, — зойкнула вкінці Мавра, і мало що не сплакала. — Мені жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось і гірко. Мені жаль тебе, бо ти моя, а жаль і його, бо чимось і він мій. Господи боже, чому воно так склалося? А такий він гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись і в мене. Господи, прости, я хоч прогрішилася, чоловіка зрадила, але ти... — і урвала.