Вона відповіла і не рушилася з місця, дивлячись на нього своїми блискучими очима, і в тій хвилі з якогось несподіваного зачудування високо піднятими чорними бровами.
— Ідеш далі? — спитав Гриць і при тих словах зліз з коня, не знаючи майже чому.
— Ні, — відповіла спокійно, байдужно, а відтак додала: — Об'їдь мене.
— Об'їхати тебе? — спитав і окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось німого ушанування.
— Так. Об'їдь мене. Я не піду більше ні далі, ні назад. Мушу тут ждати.
— Чому мусиш ти ждати?
— Бо так.
— Ждеш кого? — питає далі.
— Сьогодні вже ледве. Піду потому додому.
— Та хіба ти тут завжди живеш?
— Ій де! — відказала нетерпливо. — Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.
— Та замість жінки здибала мене, — додав, злегка усміхнувшися, не спускаючи ні на хвилину ока з її чорних лукуватих брів.
— Об'їдь мене! — обізвалася знов спокійно, з якоюсь потайною просьбою в голосі. — Об'їдь мене.
— Та нащо?
— Бо так.
— Не хочеш мені з дороги уступити? — спитав з покорою в голосі.
— Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, — додала відтак легковажно і уступилася йому сама з дороги.
— Ти хто? — питає він і завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлібляли золотим полиском її красі.
Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на нього.
— Стій! — просить і хапає її за руку.
— Чого? — каже вона нетерпливо.
— Скажи, як називаєшся?
— Я Туркиня, — відповідає і впиває свої очі в його чудові, голубі, як небо, що її чимось потрохи мішають.
— Туркиня? — повторює він з зачудуванням, бо ніколи про жодну Туркиню не чував.
— Туркиня, — повторює преспокійно і відвертається, бо не зносить його вигребущого цікавого погляду на собі.
— Пожди, красна Туркине, — каже він і обіймає наче на внутрішній приказ рукою її шию. Вона виховзується з-під його руки і знов підсуває брови вгору.
— Не знаєш мене, а зачіпаєш, — каже сухо і відсуває його спокійним, а заразом відпорним рухом від себе. — Гадаєш — я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.
Він споважнів.
— Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дівчата красні я люблю.
— То не штука.
— І тебе я любив би.
— Спробуй. Гадаєш — як кажу, я для кождого? Я не для кождого.
— Але, може, задля мене — каже він з покорою і кланяється їй нараз низько аж до ніг, задержуючи при тім капелюх в обох руках.
— То люби!! — відповідає, як перше, спокійно і, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кілька кроків вперед.
— А от ти йдеш далі, — зачепив він її знов.
— Чому б ні? Довго на однім місці не стоїть ніхто. Він супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому під пару, а відтак питає:
— Твої родичі турки?
— Ні, — відповідає вона.
— А де ваша хата?
— Де я сиджу? — спитала. — А от, бачиш, я в лісі, та зрештою... — не доповіла, указавши крилатим рухом перед і позад себе.
— Десь тут у лісі? — питає він, не зрозумівши її руху.
— Ні, — відповідає і нараз сміється таким сердечним, пориваючим сміхом, якого, здавалося йому, ніколи досі не чув. Та тут прокинулася в нім його вразлива вдача і він уразився.
— Чого смієшся?
— Бо ти дурень!..
Він спалахнув і станув.
— Ти-и! — каже, погрожуючи рукою, з заіскреними очима. — Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.
Вона підносить гордо голову, підсуває чорні брови, неначе мірить його від голови до ніг, і каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: — Ов-ва!!!
Тепер він скипів.
— Ти! — каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосі, ідучи чи й не тілом та концентруючись блискавицею в очах. — Ти скажи ще лиш одно таке слово, і зараз побачиш, хто той дурень!
— Ов-ва! — відповідає вона знов і опинюється цілком близько перед ним.
Він здіймає руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиляється до його обличчя, її очі прижмурилися, мов до пестощів, а уста усміхаються.
— Ти дурень! — повторяє вона пестливим голосом. — Ти дурень, а я, знай, туркиня!
Він остовпів.
— Чортиця! — відповідає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. — Чортице! Будь ти і турком, а я як зловлю тебе в свої руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць з угорської границі, син багатиря!
— Ов-ва! — відказує вона і мірить його і очима, і чорними бровами, і, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.
Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло її уст грає сваволя.
— Ти така відважна, що не боїшся нікого?
— Кого мені боятися?
— Таких, як я, ні?
— І таких, як ти, ні.
— То ж дивися, що такі, як я, уміють, — він указав мовчки на свого гарного коня, — а он гляди! — каже.
Він обернувся, підняв коня, мов малу собаку, за передні ноги і держав його через добру хвилину дубом.
— Видиш, який я міцний? — спитав.
— Виджу. Але що мені до того?
— Мене з-за моєї сили всі на селі знають, всі бояться, хоча я не боюся.
— Я тебе не питаю, — відказує вона і з тими словами взялася незвичайно гордо і певно переходити коло нього і коня.
— Я багатирський син... — додає він гордо.
— А я туркиня...
— В мого батька полонини і стадо коней, сотки овець, худоби рогової найбільше, а скільки іншого добра! — майже співуче закінчив і свиснув.
— Або я тебе питаю? — відповідає знов.
— Ти якась... чортзна-хто! — гнівається він.
— В моєї матері багатство, — каже вона, — полонини найкращі ось тут, на Чабаниці, коні, вівці, худоба... млин, звоїв полотен вже не знаю скільки, — а я, ти багатирський сину з угорської границі, — я туркиня. Знаєш?
Гриць знов свиснув.
— По лісі ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, — додав погірдливо і тут же урвав.
— І здибає — дурнів, — докінчила спокійно, підсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простісінько в очі.
Він розсмівається.
— Ади, яка перегодована турецьким розумом! — сказав.
— Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобі казала: об'їдь мене. Чого-сь зачіпав? Я не для першого-ліпшого.
— А як я отут на місці наб'ю тебе? — спитав він і заглянув в її біле прегарне лице вигребущим поглядом.