Може...
Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерівною собі парою.
Доглядає і пестить Іваниха Дубиха дівчину, дрижить і молиться о добру долю для неї.
Вона прийде.
Тетянка добра, милосердна і робуча — чому б і не наділив її за те господь доброю долею?
Для добрих злої нема.
Живе Тетяна спбкійно в матері, мов цвітка в зільнику. Не бачить і не чує багато. Особливо ж не бачить ніколи лиха. Не бачить навіть краси своєї, що всіх мов те сонце, сліпить; хіба як над чистою водою похилиться — побачить себе. А там...
Сказано — не бачить і не чує нікого.
В село до дівчат-ровесниць мати лиш рідко коли пускає. Вони — віддалік від її обійстя і млина, і їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боїться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Він пишним гуком своїм не одного приводить. Він як окремий який світ, — а Тетянка його бояриня. Хто б не зацікавився нею, не поглянув на неї?
Лиш одного не спиняє тепер мати Тетяні. В однім не стісняє її ніколи. А то — заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотіла, і гуляти лісом.
Ідучи вгору лісом, співає Тетянка повною груддю, ніби віддає, що в душі дзвенить. Воно ясне, сильне, природне і чисте. Сказано — краса з першої, божеської руки.
Іде вона по білій вузькій стежчині все вгору, тут і там схиляючись за тужливо похиленим дзвінком-цвіткою — між хвилюючим шумом смерек, і все попри свої та сусідні полонини. І їй тут добре.
А стара Мавра! гай, гай, хто так уміє сторожити над дівчиною, як сама вона! А її вже всі бояться — хоча б лиш для страшних очей, що одним їх полиском — знає покарати. То ніхто і словом не торкнувся би Тетяни.
Сама ж Іваниха Дубиха, строга і богомільна, щонеділі і свята ходить з донькою своєю удвійці до храму божого, а зимою їздять...
* * *
Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третівці, недалеко угорської границі, дізнався доволі рано про те, що він не рідна його дитина, а чужа, підкинена, яку знайдено колись в лахмітті на призьбі. Хоча його господарі, чи, як він їх звав, батько-мати його, і добре держать, і гарно зодягають, то господиня, розлютившись іноді, заклене йому на добре. І в таких власне хвилях зачуває, що він "пройдисвітське насіння", що в "циганськім", закуренім лахмітті опинилося на "гризоту" та журу добрим людям під їх спокійною стріхою.
При таких нагодах переймав Гриця такий жаль і туск [14] до всього тутейшого гірського світу, що був би йшов, куди очі несли, щоб лиш не чути і не бачити тут нічого. Та не лиш тоді прокидається в нім якась чудна туга в серці до далечини... і іншого світу. Ні. То нещасне почуття не дає йому і в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на однім місці, через що, головно, і набрався він від господарів якнайбільше лайки, а часом і бійки. Заставляють його іноді доглядати вівці; він доглядає день, два або й чотири добре і щиро. А далі ні з сього ні з того покине все стадо і поволічеться в цілком противне місце, де немає ні доволі паші, ні води. Або знов пристане до чабанів з товаром, або до парубків з кіньми... і тут повторюється те саме, доки і не приволічеться, ніби наситившись тою відміною місць, додому.
Одного разу, вже як сімнадцятилітній хлопець, він вибрав собі щонайкращого коня господаря і давай об'їжджати чогось сусідні села. Що нашукалися, нажурилися господарі за хлопцем — він пропав без сліду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокійного під стогом коло коней без капелюха на голові, коли витесував довгу парубоцьку сопілку.
— А ти, опришку, куди уганяв цілий тиждень на коні? — накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щирості.
— Я об'їздив сусідні села, — відповів Гриць з найбільшим супокоєм, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, — розпитував за скрипкою.
— За скрипкою? — крикнув господар і аж витріщив очі з чуда. — То я тебе до скрипок викохав і держу? Та найдорожчого коня до проїздок тримаю? Чекай, непотрібе безголовий, чекай! — гукав на все горло. — Ади, чого вже не придумав в своїй голові — скрипки! Тьфу!!
— Коневі не сталося нічого, — відказав Гриць спокійно. Я коня доглядав і пильнував. А дивіть, він он аж виблискуеться до сонця, такий ситий і годований. А мені треба скрипки, до того і захопила мене охота подивитися в сусіднє село. Скучно, татку, на однім місці сидіти, тому я поїхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самі знаєте, тому й поїхав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тоді їду. От що!
Господареві, ніби з зачудування, аж мову відібрало. Рука знов піднялася, щоб опинитися, як передше, на голові хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що він лише сплюнув і, заклявши щось під вусом, відійшов.
Гриць усміхнувся, відгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганні, і взявся далі до своєї роботи. Батько знов своє, — думав він, — а він своє. Він хотів собі конче роздобути скрипку, повчитися на ній грати, щоб, доглядаючи іноді худобу чи вівці верхами, не було так тужно і сумно на самоті, щоб не гнало з місця на місце; і от таки не успів. Та зате він витеше собі тепер сопілку, і як заграє на ній, всі дівчата на танцях стануть округ нього і будуть слухати та раз плакати, раз самі гуляти. Гей! га! — усміхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар...
Але господиня-мати, розвідавшись, куди і пощо гуляв він на найкращім коні сім день, прибралася до нього інакше, хоч вже як його любила і при доброму настрої ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала — не дарувала.
— Пройдисвіте! — накинулася на нього, коли увійшов у хату, і не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоці.
— Пройдисвіте! — гукала по своїй скорій вдачі. — Гадаєш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на коні прогайновувати? Попам'ятаєш ти ту поїздку, — кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. — Попам’ятаєш! — Та не вспіла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така зміна, що вона здержалася.