Й ось зараз кінь Дроздобород терся своєю ви линялою шиєю об спинку дивана, що стояв у лузі.
— Та годі вже, годі! — буркнув Петро Зеленюк, чомусь роздосадуваний.
Кінь спокійно терся, наче об дишло чи десь в оборі об жердину.
— Шкуру протреш! — спробував залякати колишній працівник сільських промтоварів. А що кінь уперся грудьми в спинку дивана й коліньми теж, терся й терся, бо, мабуть, добряче свербіло, Зеленюк закричав: — Таж перевернеш!.. Чи ти, може, хочеш мене вйгнати з лугу?.. Твій луг, еге, виганяєш? — І, здогадливо ляснувши себе долонею по лобі, вигукнув: — Ти, Дроздобород, разом із бригадиром дуєш в одну дудку? Бригадир тебе підіслав як виконавця своєї волі?
Петро Зеленюк скочив із дивана — й лише тоді оглухлий та напівосліплий кінь помітив людську постать, що недоладно розмахувала руками. І, задерши морду, гірко й водночас по-старечому заіржав.
— Хай би пенсіонер не розумів, хай би вчитель фізкультури не тямив, і бригадир хай би не тумкав — цьому сам чорт велів не тумкати, але ж кінь! Але ж Дроздобород!
Надвечірні ластівки, щебечучи, низько літали над лугом, деякі мало кінських боків не черкали крилами, мало не торкались розкуйовдженої, схожої на колючий будяк, Зеленюкової голови.
— Й ластівки напосілись, га? Може, й справді проганяють? Так би мовити, прямим ходом спроваджують до Дуськи! — І вже, подивований несподіваним відкриттям, уголос розмірковував:— Я б, може, не йшов до неї, але ж усі темні сили проти мене змовились...
У надії оглянувся на сільську околицю — ні, скаженої Дуськи ніде не було видно, барилася, не квапилась. І, протверезілий, зодягнувся. Спробував посунути диван по траві, та коліщатка ледь-ледь зрушились.
— Хоч би ти поміг,— сказав до коня Дроздоборода.— Таким, як ти, в колгоспі є поблажка: горба не гнеш, а їсти дають... Якби хоч якась шлея на тобі, якби якісь посторонки, то впріг би в диван — і потяг би, як воза, до села... А знаєш, коростявенький, може, та пащекувата Дуська й права, га? Що в'їдає мене? Ти б теж здурів, якби був бабою і не мав дітей. А вона ж баба, страшна сила! І ця сила пропадає марно, тобто на мене падає щодня, мов грім, чорти її батька б узяли! Таки треба розстаратись на дітей, тоді б мені легше велось, за дітьми й світу не бачила б, не тільки мене!.. Я б, може, не йшов із лугу, так і жив на дивані просто неба, але ж усі проти мене як змовились... Навіть ти, Дроздобород, проти, еге?
Ввечері приїхав на велосипеді електрик Данило — цей ніколи не кине й не зрадить, ні в горі ні в біді. Й Петро Зеленюк схлипнув од розчулення — шепеляво так, із посвистом крізь зціплені зуби.
— Давай сюди, заждався! — махав рукою безтямно, як потопельник у воді. І коли той наблизився, скомандував: — Клади свою машину на диван, впрягаймось — та й поїхали!
— А я тобі вечерю привіз... Ти ж бо збирався ночувати...
— Е-е, Даниле, ти б побачив, що тут коїлось. Таке коїлось, що земля була вгорі, а небо внизу.— Розказував захоплено, ховаючи погляд.— Прибігав бригадир... Знаєш, Дуська заявила... Вже в міліцію передали. Знаєш, вона ж бо не хоче втрачати такого чоловіка, як я. Хіба щось інше знайде, краще?
Гнідий кінь Дроздобород підсліпувато стежив, як вони впряглись у чудного воза, в якому зроду-віку йому не випадало ходити, й тягнуть через луг, пхають, аж спини їм колесами погорбились. Полущене диванне дзеркало відбивало останні сонячні промені, й золотаві зайчики безтямно стрибали по кущах, по деревах, по горбочках та всяких високостях.
— Я б, може, не вертався додому,— сапав побуряковілий від напруги Петро Зеленюк,— але ж клята баба, ой клята баба... В лузі добре, в лузі — не в хаті, завтра, може, перебрався б у ліс чи в поле, та й так би жив, чи хтось перешкодив би? Але ж заявила бригадирові... Ну, хіба таке говорять начальству?.. Заявила бригадирові, що в тяжі від мене, що народжуватиме, хоче хлопчика, а я, мовляв, Данило, виставляю її на посміховисько перед усеньким селом. Це ж, мовляв, і з дитини теж сміятимуться, що батько в неї в хаті не живе, а десь у лузі чи в полі... Це ж треба так — дитиною мене допекла, дитиною мене подолала, га!
На околиці стояв колгоспний пенсіонер Онисим Гаркуша, пас на налигачі корівчину, пильно так приглядався.
— З поверненням, Петре,— поздоровив.
Диван поволі сунувся горбкуватою вулицею, стареньке дзеркало раз у раз стріляло полохливими зайчиками, відображаючи низьке червневе сонце, й ті безтямні, веселі, безтурботні створіння стрибали скрізь, де тільки могли, вони бігали, телесувались, пурхали — по яблунях і вишнях, по воротах і огорожах, по дахах і телеантенах, по телефонних стовпах і стовпах електромережі, по коровах і автомобілях, а також, звичайно, зрідка й сягали цікавих людських облич, усміхнених, лукавих, що появлялись у вікнах, у дворах, на грядках, на сінешніх порогах.
Усі знали, що Петро Зеленюк повертається додому перепрошувати жінку.
До наступної оказії.