В лісі

Сторінка 2 з 3

Лепкий Богдан

Кашель у неї перестав на хвилину, і дитина задрімала. Пильно слухала Настя єї віддиху тихого, короткого, важкого. Відтак віддала єї в опіку Пречистої Діви, що найкраще знає материнську любов і розпуку, і задрімала.

В хаті зробилося тихо. Лиш вітер вив надворі і вдирався крізь дряхлі стіни у хату. На шибах і стінах світився мороз. Слабонька поломінь малої нафтяної лампки, що світилася без скла, то погасала, то знов оживала і блимала неясно. Дим ішов від неї чорними нитками і осідав на стелі.

— Заснула, — сказав Василь сам до себе і встав. — Добре, що заснула. З бабами непорадна година. І так їй зле, і так недобре. Лоточить тобі голову, що зимно, а по дрова піти не пускає. Добре, що спить.

Поглядів шапки, стягнув ремінь і тихо, так тихо, як єму лишень на те величезні чоботи позволяли, висунувся з хати. Замкнув легонько двері і опинився в сінях.

— Але ж бо виє! — говорив, наслухуючи рев бурі. — Зле іти, то правда, але зато безпечно. В таку лють лісничий спить, коли не запиває у мельника. Худоба!

На омацки віднайшов сокиру, що заєдно лежала в куті під зільницею, і відчинив двері надвір. Нараз обдуло єго студеним вітром.

Вийшов.

В першій хвилі не знав, що робити. Чи йти, чи вертати? Мороз запер єму віддих у грудях, а вітер напрасно кинувся на него, підніс єго з землі і, мов фуркальцем, обкрутив ним кілька разів в повітрі. А до того засипав ему очі холодним мокрим снігом.

— Во ім'я Отца і Сина, — сказав Василь, насилу вдержуючись на ногах, — а то лють погана! Ще-м такої не видів. А вітер який! О! Певно, хтось повісився в лісі. Коби іак лісничий, дав би єму пан Біг на розум...

Але куда ту іти, — світа Божого не видно. Треба брати ліворуч в грабину, — там затишніше.

І він сміло встромив свої чоботи в глибокий сніг. Чоботи пірнули, як сокира в воду. Василь запався в сніг по самі коліна. За холяви насипалося снігу, як муки, зимної і вогкої, що гнеть топилася на теплому тілі і струйками спливала аж додолу, на пальці. Але Василь не дуже вважав на тоє. Не першина єму така дорога. На те він хлоп. Сокиру застромив за ремінь, до руки взяв якусь грубезну і довжезну запруту і, підпираючись на ній, як на кулі, брів дальше і дальше. До ліса прецінь близько. Лиш кілька кроків. Так, але тих кілька кроків прийшлося іти мало не цілу годину. Іноді Василь по саму шию западав у снігову заспу та лиш насилу вилазив з неї, пріючи, як руда миш. Було і так, що здавалося єму — от і конець. Тут тобі ко-нець, Василю! Довкола сніг, як море, а сили нема ніякої, прийдеся загибати.

Так добрався до першого граба і став. Плечима оперся о холодний пень, щоби хоть трохи відпочати.

З уст і з цілого тіла пара ішла, як з печі. Раз гаряче робилося єму, то знов зимно, напереміну. Відтак прийшла дрож, зуби стали бити об себе, як сікачі, перед очима літали іскри. Потім і дрож устала і всьо тіло піддалося одному чуттю стужі.

— Біда, — погадав собі Василь. — Можно замерзнути під грабом. Погане діло. — 1, щоби хоть крихту розігрітись, став бити себе руками по плечах. — Гу-у! Лють скажена! Ніг собі не чую. В лице як шпильками коле. Аж пашить. Скарає єго пан Біг за мене і за мою дитину! Гу-у!

На згадку дитини цілий ряд інших забутих гадок і споминів надлетів єму до мислі. І згадав він колишні парубоцькі часи, згадав, як лісничий забігав коло Насті. 1 згадав своє весілля, і повесільне своє горованє удвійку. Згадав вкінці і тую хвилю, як він, складаючи гордість з серця, пішов до пана Стшалковського і просив, щоби продав, — продав, а не з ласки дав, — хоть фіру дров, а пан Стшалковський, усміхаючись злобно, як чорт на образі до Єви, поклепав єго по ремені і сказав ласкаво: "Най прийде Настя!" На тую згадку кров ударила ему до лиця. Пальці, закляклі від зимна, розпростувались і зараз зложилися в здоровий, грізний хлопський кулак. "Не до-чекаєш, сатано погана!" — засичав крізь зуби і рушив з місця.

Утома, зимно і розпука зникли нараз з єго серця, а натомість з'явилися гнів і ненависть. Він стиснув топорище, аж затріщало, і великими кроками пустився дальше.

— Коби як зиму перебути, а там я тебе не боюся! — думав по дорозі.

В лісі не було тілько снігу, що перед лісом. Під лісом, звичайно, вітер надуває. Тому Василь ішов скоро і за хвилю опинився над глухою долиною, в котрій літом стояло озерце дощової води, лежали виверти поторощених бурею дерев, росли квіти всілякі і гриби. Іноді видніли також на мокрій грязі сліди, де качалися дики. Тепер там не було нічого, лише сніг. Один рівний і чистий сніг.

— Тут буде найкраще. Навіть голосу не чути, бо в долинці, а до того, вітер. Господи, помагай! — 1 Василь з цілої сили став валити сокирою по невеличкім грабчаку. Він чинив се з якимсь лютим завзяттям, так, якби то не дерево було бездушне, а ворог живий і дуже недобрий. Уявляв собі, мабуть, що то не грабчак, а лісничий попався ему в руки.

Глухі відгомони лунали сотними голосами по лісі. Від дерева до дерева, від корча до корча неслася вістка, що якийсь пакосник, збиточник втиснувся в лісове царство і відбирає життя молодій деревині. На тую вість дерева зашуміли грізно. Махали гіллям, скрипіли вітями, шуміли галузками. "Не руш! — казали, — тікай, лиши!" І аж додолу для постраху нагинали свої голови високі. "Не руш!" Але Василь не зважав на ті погрози. Раз в раз валив сокирою в грабовий пень і за кожним ударом добував якийсь глухий, гробовий виклик: — Гу!

Далеко, аж за десяті дерева летіли дрібні тріски; пень був підтятий. Тоді Василь став, випрямив спину, відсапнув і сокиру сховав назад за ремінь.

— Та-а-ак! — сказав з видимим вдоволенням і нагнувся всім своїм дужим тілом на дерево, щоби єго зломити і повалити на землю.

Затріщав грабчак, захитався і піддався невмолимій судьбі. Але лягаючи, поторощив немало гілляк на сусідніх деревинах, бо чіпався їх і немов просився, щоби єго піддержали і не дали упасти. Та годі! Всі жили, що лучили єго в землю, перетяло вістря сокири, і він мусив упасти. Упав і глибоко зарився в сніг. Ліс зашумів ще дужче. З якоюсь невисказаною грозою били галузи об галузи, тріщали і скрипіли гілки, стогнали пні.

Василь нагнувся до землі, відпорпав сніг і підвів дерево за один кінець вгору. Тепер воно не противилося єму, звичайно, як річ мертва. Він легко спустив собі один єго кінець на праве рам'я і, нагинаючись та присідаючи, так довго підсувався під него, поки ціле дерево не зависло єму на плечі, як коромисло.