подівся?" Але він мене мало знав, я був тоді випадковим свідком, та й недоречно було питати в такій ситуації.
В іншому місці я впізнав одного з старшин хе-мічної частини. Це був високий худий жид. Він був похмурий і голосом, повним безнадії, казав:
— Тепер доведеться помирати...
Ці слова я зрозумів тільки пізніше, коли довідався, яку потворну жорстокість несуть німці жидівському народові, вбиваючи навіть жінок і дітей.
Поблизу, під вербою, німці нашвидку викопали яму і поховали двох своїх вояків, забитих десь сьогодні вранці.
Надвечір, після поверхового обшуку, під час якого нам запропонували віддати всі кишенькові ножі і навіть леза до гоління, нас вишикували по вісім осіб, і шість тисяч бранців рушило в довгу, тяжку і голодну дорогу до таборів.
Колони рухались досить швидко. Наша валка розтяглася на цілий кілометр або й більше. Попереду їхала одна панцерна автомашина з кількома кулеметами і легкою гарматкою, а позаду — друга. Крім того, з усіх боків супроводили нас німецькі конвоїри, що весь час погукували: "Льос, льос, ап, ап... шнель, шнель", а іноді давали й доброго стусана в спину.
Ось ліворуч стоїть біля своїх авт якась німецька частина. Вояки дивляться на нас з погордою, про щось насмішкувато розмовляють, щось вигукують на нашу адресу. Потім один зривається з місця, підбігає і б'є крайнього полоненого ногою в зад:
— Швидше йди, чого так плетешся, мов п'яний! — вигукує він. Потім хотів зробити те саме й мені, але я вмить відскакую; він, махнувши з розгону ногою в повітрі, трохи не впав і, вилаявшись, пішов назад.
Уже давно смеркало, а нас женуть і женуть кудись на захід. Почав сипатися дрібний сніжок. Уже десь о десятій годині вечора зупиняємося, нарешті, біля якоїсь високої будівлі, що стояла над дорогою за колючою огорожею.
Входимо на подвір'я. Виявляється, що в цій будівлі вже повно полонених. Нам показують на солому, що лежить товстим шаром. Всі стомлені, змучені: ні їсти, ні пити ніхто не питає. Кидаємося швидше до соломи, щоб заснути після кількох безсонних ночей. Та ледве збігаємо на солому, як чуємо з-під неї лайку, прокльони і погрози: тут лежать, позаривавшися з головою, ті, що їх пригнали сюди раніше, ніж нашу партію.
— А де ж нам ночувати? — питає кожен сам себе. І ми розповзамося по великому подвір'ю, де на
рогах видно високі вартівні.
Походивши по дворі і не знайшовши кращого місця, вертаюся до соломи. Обережно шукаю щілини, де б і собі лягти поміж людей. Але вони лежать так густо, що вклинитися нема змоги. Спершу знайшовши місце для ніг, я присідаю над соломою, потім поволі, дрімаючи, схиляюся на чиїсь боки чи ноги і так з часом вгрузаю поміж людських тіл і нагрібаю соломи зверху.
Сотні людей іще шукають притулку. То тут, то там чути ойкання і лайку. Адже тут є і хворі, і легко поранені.
Проспавши кілька годин, я прокинувся і вже не міг лежати далі. Здавили з боків так, що дихати стало важко. Встаю і ходжу по таборі або сиджу на якійсь дровині. Надворі холодно.
Була думка спробувати втекти, але вартові раз-у-раз пускають ракети, освітлюють все навколо.
— Ні, треба витримати цю подорож, — умовляє розум, — колись лее кінець цьому буде, а там побачу; може, пустять додому.
Ледве почало сіріти, як знову виводять усіх на дорогу, і рушаємо далі. Два-три рази на день зупиняють на короткий відпочинок. Дозволяють напитись, але їсти тільки обіцяють:
— Почекайте. В дальшому селищі мають дати хліб.
Приходимо у місто Спаск-Дєвіцк, але їсти знову нема. Під час відпочинку десь хтось, може, дістає від населення, але взагалі варта не підпускає місцевих людей. Знаходимо спалену крамницю і купи соли. Нагрібаємо її собі в хусточки, в торбинки — буде їжа, то посолимо.
Я ще маю в своєму казаночку трохи масла, шматочок сала і трохи сухарів. Пильно ховаю, щоб не вкрали, і крадькома їм по ложечці масла на день із шматочком сухаря. Пізніше масло перекладаю в торбу від протигаза, який давно викинув, і замасковую його зверху різними речами.
В одному місці під час відпочинку на обід варимо юшку. Один знайшов по дорозі дві чи три картоплини, інший — жменю пшениці, а я даю масла на засмажку. Варимо повний казаночок і, хапаючись, їмо чудову їжу, обпікаючи губи і все в роті. Так смачно пообідати пощастило лише на третій день наших мандрів.
Коли проходимо лісом, вартові ще дужче пильнують і женуть швидше.
Дехто тікає в ліс, чуємо постріли конвоїрів, а іноді й бачимо, як той чи той полонений, вибравши догідний момент, зникає десь за деревами.
Радість людей і рожеві мрії про швидке повернення додому поволі почали затьмарюватися. Проте надія на щось краще, на те, що Україна все ж буде вільною, щодня гріла багатьом із нас стомлене серце, додавала сил.
Тепер уже ішли валками, мов отара, не дотримуючи рядів.
Перетнувши довгу лісову смугу (казали, що це Пінські ліси), виходимо на шосе Київ-Москва і потрапляємо поруч нього за колючий дріт.
Стає дедалі холодніше. Розводимо багаття і спимо, полягавши просто на землю, навколо вогню.
Вранці на шосе зупиняються німецькі вантажні авта. Одні з полоненими, інші порожні. Бачу, що гурти полонених, взяті з нашої загороди, сідають у порожні авта. Кажуть, що їдуть на Рослав.
Користуючись німецькою мовою, пробиваюсь і я до тих авт і теж опиняюся в числі цих щасливих. Боже, як приємно після триденного походу їхати у вантажному авті! Хочеться думати, що цей швидкий рух все ж наближає тебе до кінця цієї страшної мандрівки.
Та ось і Рослав. Знову в таборі. Але їсти не дають, а знову ставлять нас у колону, і холодні, бездушні вартові ведуть кудись далі на захід. Ночуємо на лузі без усякої огорожі. Кущі і трава вже вкриті снігом. Присідаємо навпочіпки, один біля одного, щоб було тепліше; ззаду так само сідає другий ряд, спинами до наших спин; а зверху вкриваємо себе плащ-палатками. Сніг, що почав був знову сипати, переходить у дощ і дошкуляє нам ще гірше.
Тут я познайомився з земляками із Полтави, Лисенком і Рудьком. Обмінюємось адресами. Хто перший прийде додому, має сповістити родини інших двох: бачився, мовляв, там і там. Хай рідні бодай знають, що ми потрапили в полон і були ще живі в жовтні 1941 року.