— Нам нужно іттг на прорив, нас окружілі. Пройшовши з нами трохи від повітки і лишивши
нас біля якоїсь догоряючої будівлі, він зник у темряві, звелівши хвилину зачекати. Ждати чи не ждати? — ворухнулась у кожного думка. Тим часом до нас підійшов, як можна було здогадуватись по кашкету, якийсь командир-енкаведист, але без відзнак. Не встигли ми щось вирішити, як з'явився той невідомий на білій з плямами конячині. Показавши рукою у південносхідній бік, він звелів іти, не наближаючись до лісу. Щойно прибулий командир умовляв усіх нас не слухатись і вимагати від конвоїра документів. Але всі мовчали. Тоді командир сам зупинився і сказав:
— Покажіте документи, кто ви такой?
Але у відповідь почулась гостра московська лайка і клацнув замок гвинтівки. Проте вершник став триматися трохи ззаду, далі покрикуючи, щоб ми не підходили до лісу. Вибравши слушний момент, я шугнув, пригнувшися, праворуч у ярок, разом з одним червоноармійцем. Понад нами свиснули дві кулі. За кілька хвилин ми були знов у лісі.
Хто він був, цей підпилий в червоноармійській одежі? Може, полонений червоноармієць, що помагав німцям збирати розпорошених, безпорадних вояків, а, може, якийсь переконаний більшовик, що, хитро маскуючись, намагався виявити наші настрої і відвести нас, куди слід.
* * *
Проблукавши до ранку в лісі, по невідомій місцевості, ми натрапили на догоряючу копицю сіна, коло якої грілося кілька червоноармійців. Там був і командир-енкаведист, що вимагав документів у конвоїра. Він сушив онучі і розповідав іншим про недавню пригоду, вдесятеро перебільшуючи свій героїзм. Нас він не впізнав.
Мене гнітило те, що я не знайшов своїх земляків, зокрема Тарасенка.
Надворі розвиднялось, і ранок розігнав наш гурт. Ми розбрелися в різні кінці лісу. За мною йшов чорний, низенький, старий росіянин і той самий командир у кашкеті з червоною околичкою. Перейшовши річечку, ми опинилися біля воза з продуктами. Я взяв повний казанок масла і кілька концентратів каші. Поруч на траві лежав сувій бархану на онучі, що теж став у пригоді. Шукаючи місця, де отаборитись, ми натрапили на сриньки з білизною і теж узяли, скільки кому хотілось. В одній з розбитих машин я знайшов теплу ковдру. Попоївши здобутих харчів, я переодягся: викинув усе брудне і одяг чисте, нове. Тоді ж викинув і зошит, де писав історію батальйону. Але не щоденник.
Вгорі часом пролітав німецький розвідач. Десь далеко лунала стрілянина. Ми почули, як позад нас, за горбком, у ліску проїхало особове авто.
— Дай вінтовку, я найду пасматрю, — сказав командир з червоною околичкою і, взявши мою гвинтівку, зник у кущах.
Минуло з півгодини, але він не повертався. Десь ліворуч від нас посилювалася стрілянина, а в кущах, тут і там було чути гомін блукаючих людей у шинелях.
Ми з росіянином вирішили знайти, краще місце і перебрались на другий бік річки під дерева. Пара коней з возом стояла у вузькій річці. Спереду — крутий урвистий берег, а з боків — звалені дерева, що не давали коням вибратися з тієї халепи. Бідні тварини жалібно поглядали на нас, іноді іржали. Скільки часу вони вже мучилися так? Я хотів спробувати прибрати суху вербу, що простяглася від одного берега до другого. Присів і намагався зрушити її з місця. Раптом поруч у кущах затріщало. Я підвівся. То були якісь дві жінки і військовий, ніби з командного складу. Несподівано поблизу почулися постріли, і ці люди кинулися тікати в протилежний бік. До нас наближався, зростаючи, якийсь гомін. Раптом мій супутник підвівся і сказав:
— Чуєш, мабуть, німці йдуть...
— Та які там німці, — заперечив я, але прислухався і розгадав ці вигуки. Це наступала розстрільня німецької піхоти, вигукуючи: "Гайль, гайль!"
Мій супутник нервово завертівся на місці, мов не знав, що далі робити.
— Ну, ти не крутися, — рішуче сказав я до нього, — і ледве перший німецький вояк виринув із-за куща з гвинтівкою напоготові, ми підняли руки догори, а я сказав:
— Не стріляйте, ми беззбройні. Проте він, наблизившися, запитав:
— Габт ір ваффе?
Я знову сказав йому німецькою мовою, що жодної зброї ми не маємо.
Це був зовсім молодий, чисто одягнений і виголений німецький солдат. Він ступив ще крок, зняв з мене шолом і кинув у бур'ян, зірвав з пілотки зірку, помацав у моїх кишенях і, взявши звідти кілька грудок цукру, а з мого казаночка шматок хліба, звелів іти за лінію розстрільні. На щастя, йому не спало на думку пошукати і в казаночку: там, під сухарями було моє масло.
Поблизу стояла група німецьких офіцерів з біноклями. А німецька розстрільня тим часом просувалася вглиб лісу. Десь далі чути було гарячу стрілянину і розриви бомб. Я і мій супутник простували в напрямку до села чи хутірця, через якийсь обліг. Ідучи, я побачив забитого червоноармійця, що лежав лицем до землі. На голові видно було криваву пляму.
В НІМЕЦЬКОМУ ПОЛОНІ
Тим часом з усіх кінців, мов струмки до більшого річища, спливалися групи беззбройних людей в червоноармійській одежі. А за годину на вигоні біля цього селища зібралося вже кілька тисяч полонених.
Вони сходилися звідусіль без усякого конвою, поодиниці і більшими гуртами. Люди відразу переродилися. Вони жартували, багато говорили, а в очах спалахнув вогонь надії, вогонь, який у нас, українців, лютий окупант нещадно гасив протягом багатьох років.
Воля, родина, вільна батьківщина! — стукало схвильоване серце, напоєне свіжими сподіванками. Ile було 10 жовтня 1941 року, о десятій годині ранку.
А побіля нас рухалися щораз нові німецькі танки, їхали різноманітної форми військові авта, а збоку, без усякого маскування, серед поля стояло кілька гармат; вони били кудись у далечінь.
Потім над нами з'явилася група літаків. Вони кружляли низько над нами, перехиляючись то на один, то на другий бік, ніби радіючи з своєї перемоги.
А полонені, оточені невеликою вартою, мов велетенський комашник, ворушилися, гомоніли, шукали людей з своїх частин. Я теж ходив сюди й туди і побачив лейтенанта Серґєєва. Мені пригадалося, як він якось, чистячи біля свого куреня револьвер системи Нагана, казав до сержанта:
— Шість набоїв у німця, а сьомий собі! Хотілося тепер запитати: "А де ж сьомий набій