* * *
Дні минали. Одного разу ми сиділи й обідали: їли локшину. Сосни, що оточували нас, давали затишок і холодок. Трохи далі, за деревами іржали коні й гомоніли червоноармійці з якоїсь іншої частини, що вранці тимчасово тут зупинилась. На фронті була майже цілковита тиша. Аж ось просвисті-ла міна і впала десь у лісі, за кілометр від нас.
— Комусь локшину посолили, — кинув я.
Враз почулося чергове виття, яке швидко наближалось і зростало. Не встигли ми спам'ятатись, як страшний тріск розриву розітнувся поруч нас. В ту ж мить ми попадали на землю. Підвівшись, ми кинулися в шанець, бо чулось виття нової міни. Але на цей раз вона перелетіла і впала десь далі, за штабом дивізії.
Тим часом я почув поруч ойкання і помітив якусь мотанину. Виявилось, що міна розірвалась у повітрі за 15 метрів від нашого гурту, збивши молоду сосну. Одному воякові перебило руку, іншого поранило в ногу. їх відразу забрали. Крім цього, було поранено троє коней. Одному з них понизало скалками спину і розбило ніздрі, відірвало всю верхню губу. Кров текла якимись шматками і падала на траву. Тварина раз-у-раз форкала і мотала головою, мов не розуміючи, за що її скривдили. Другому коневі перебило ногу; третій дістав легке поранення в лопатку. Побачивши безнадійний стан двох перших, їх застрелили.
За два дні нашу групу перевели на узлісся, куди перебрався наш штаб батальйону.
Тим часом комісар розповів мені, як треба збирати матерія л до історії батальйону. І я ходив у вільний час і розпитував червоноармійців про весь бойовий шлях батальйону. Але всі ці відомості були явно непридатні для використання в історії. Зв'язківці більше розповідали про те, як поблизу німці розбили три наші дивізії, як вони відступали, покинувши все по тім боці , у вершині Дніпра, про те, скільки загинуло вояків. Тому я вирішив писати історію у формі повісти. Це давало змогу більше фантазувати, підливаючи пропаґандивної водички, бо писати про поразки було небезпечно.
За місяць я вже зібрав трохи матеріялу про перебування батальйону ще на Україні, про те, як українське населення частувало зв'язківців, винося-чи садовину і молоко, коли батальйон, вирушаючи на нові місця, переїздив наші села ще на Київщині як появились поблизу перші німецькі літаки і т. д. Я вже написав був сторінок із тридцять цієї історії, переписуючи все чепурненько в товстий зошит, як одного дня гукнув мене комісар і запитав, що у мене робиться з історією і чи багато я зібрав матеріялу.
Я приніс свій зошит і показав йому; потім прочитав, що було готове.
— Все добре, да, але, чорт візьми, ні чорта у тебе не сказано про роль партії. Я ж тобі сказав, щоб ти поговорив з членами партії і в цій історії червоною ниткою підкреслив велике цементуюче значення партійної організації в піднесенні дисципліни та бойового духу бійців...
Він дав мені ще кілька прізвищ командирів нижчого і середнього складу, з кими я мав говорити, збираючи матеріял. А за кілька день прийшов з комісаром сам помічник начальника штабу дивізії, і веліли прочитати читаний уже початок. Я прочитав знову.
— Да у тебя всьо равно как роман напісано! — сказав помічник начальника дивізії, прослухавши цей уривок. Але комісар відразу зауважив:
— А вот о ролі парти нічево не сказано...
— Да, етово нельзя упускать, — погодився високий начальник.
Від того дня і комісар, і все начальство звало мене "істориком". Історік, іді сюда! — гукав часто комісар.
Дні йшли — одноманітні, гнітючі, тривожні. Дисонанс внесла одна маленька подія: я знайшов на траві, в лісі тридцять карбованців. Додавши ще десять своїх, я вислав їх додому, родині, а від неї одержав два кілаграми грудкового цукру, бо нічого солодкого тут не давали.
* * *
Вересневі ночі були досить холодні, і ми почали будувати бліндажі, отеплювати їх. Пиляли величезні сосни на стелю, зрубували сотнями молоді біленькі берези і обставляли ними стіни зсередини, встановляли пічки у бліндажах майора та комісара. Ми самі покищо спали в іншому курені. Проте гострі вітри і тривалі дощі дошкуляли нам і в курені, промочували наскрізь. Тільки тоді, коли майорові та комісарові збудували модерніший бліндаяс, нам пощастило зайняти їхній старий. Тут нам було затишніше. На бокові лежанки поклали перекладини, зробили поміст і спали покотом; тільки дверей не було. Замість них вішали ряднину.
Але умови мого життя погіршилися через сусідство посильних. Один з них був посильним у майора, командира нашого батальйону, другий — у комісара. Першого звали Александров. Він був товстий, ледачий, дуже схожий на Мустафу з фільму "Путьовка в жізнь"; грубий і жорстокий тип. Залізши в бліндаж, він завжди спав, а комісарові казав, що був там і там зайнятий або що його викликали до парторга. Свої обов'язки він теж намагався перекласти на своїх сусідів по бліндажу. Зате по обід він ходив охоче, бо йому завжди лишались рештки смачного комісарського обіду, що складався з супу і смаженої картоплі з м'ясом.
Іноді ввечорі, у вільний час сходилися зв'язківці. Дехто з українців погано говорив російською мовою. Тоді Александров перекривляв, прижмуривши свої, ніби опухлі очі, і єхидно, з насолодою посміхався. Він витягав старі, витерті мідяки з арсеналу русифікаторів і казав те, чого українці ніколи не говорили.
— Как ето у вас команда... Залізякі на пузякі... Ілі ето самое: самопер попер до мордопіса...
Коли ніхто не хотів заводити з ним дискусії, він зачіпав далі, намагаючись довести непотрібність української мови. Ніхто з українців не хотів сперечатися з цим русотяпським шовіністом, знаючи й без того, що справжня партійна лінія на ділі не розходилася з поглядами Александрова. Тільки один політрук-білорус зупиняв його:
— Ти, Александров, це покинь, — казав він.
— Ми живемо тут біля російського села, і навіть огірка не покоштували; а на Україні, коли біля села ми проходили, а особливо в Білій Церкві, то чого тільки не давали нам селяни! Біля кожного двора тітка з глечиком молока стояла, а інші яблука й сало виносили...
— Це правда! — підтримав інший білорус, — нарід там дуже добрий, не те, що тут.
— Канєчно, — не згоджувався комуніст Александров, — єслі у ніх єсть, то ані добриє...