— Товаришу капітане, — звертаюсь до нього, — може, краще підемо по два-три? Так буде безпечніше, — додав я, бачачи, як в усі боки, мов журавлі, потяглися рідким лісом червоноармійці.
— Ви осторожнєе с такімі предложеніямі! — гримнув він на мене і повів групу зв'язківців на щойно в'їжджену дорогу. Я з Тарасенком ішов позаду. Скоро ми відстали — він перезувався — і пішли самі. Ліс у цей бік рідшав, і ми незабаром опинились на узліссі. Дорогою нас нагнала якась машина з двома пораненими і підвезла трохи. Вибравшись на узвишшя, на якому стояла церква і кілька хаток, що ховалися за нею, ми хотіли знайти своїх; але нікого з нашої частини не було. Проте лівіше від цього шпиля було повно червоноармійців. Одні готували собі їжу, другі, викинувши з машин вату, марлю та інші матеріяли санчастини, палили їх.
Ми з Тарасенком вирішили разом шукати своєї долі, триматись один одного.
— Ех, коли б це на рідній землі! Тоді б ми знали, що робити, — сказав Тарасенко, — а тут чужина, хто тебе перевдягне й заховає...
Це була свята правда. Ми тримались купи, бо боялися загубитися в цих чужих лісах, серед чужих людей.
Тим часом наближався вечір, дощ непомітно перейшов у мокрий сніг. Голодні й промоклі, ми повільно рухались галявиною, не знаючи, що нам робити далі. Іти було важко, і я викинув наскрізь промокле рядно, що було на мені. Дорогою ми зустріли двох молодих командирів — українців з першої сотні, які теж блукали без певних намірів. В лісі роїлось від безпритульних вояків: одні стояли і чогось ніби чекали, другі шукали своєї частини, треті лаштувалися варити вечерю.
Далі ми вийшли до якогось пагорбка, оточеного великою галявиною. На самому горбі самотньо стояла хата, оточена деревами, а коло неї ми побачили чималий гурт війська. Як виявилося, знову збирались іти на прорив. З гурту махали руками, закликали іти до них. Дехто знехотя підходив; інші іронічно поглядали, стоячи віддалік на узліссі. Серед того гурту був також один з командирів нашого батальйону. Відчувалась повна втрата дисципліни. Звідкись приповз туди і невеличкий танк, але проти якої сили вирушати і де вона стоїть — ніхто не знав.
Ми хотіли теж розкласти вогонь, щоб щось зварити, але хмиз був мокрий, не горів. Один з сержантів запропонував іти до гурту, щоб разом вирушити на прорив. Ми знехотя побрели; але, дійшовши до середини галявини, почули, як десь гримнула гармата, і біля гурту, що зібрався на шпилі, брязнуло кілька розривів. Певно, тут, серед лісу, були німецькі шпигуни, які по радіо керували цим обстрілом. Тоді всі вирішили йти покищо в ліс. Тим часом наповзали все густіші сутінки і падав повільний, ріденький, мокрий сніг.
Не встигли ми заглибитися в ліс метрів на тридцять— сорок, як позад нас зататакав німецький автоматник; потім озвався ще один, десь з другого боку галявини. Це, мабуть, німці обстрілювали з навколишнього лісу тих, що готувалися до прориву. Але де ті автоматники, ніхто не цікавився. Говорили, що вони ходять у нашій формі з гвинтівками, а під шинелями тримають автомати. Також казали, що кількістю пострілів вони одночасно сигналізують своїй артилерії про кількість ворога і напрям його руху; отже мали своєрідну абетку Морзе.
Іти далі вже не було сили і бажання, і ми зупинилися, щоб спочити і з'їсти трохи сухарів. Близько мене стояв віз, а під ним лежав дідусь-санітар; трохи збоку паслась коняка. Коли зовсім стемніло, дідусь запропонував мені йти до нього під віз. Я лягаю поруч нього, і він прикриває мене якоюсь це-ратою. Швидко починаю дрімати, проте ще якийсь час чую, як іноді лунають постріли.
ТРИВОЖНА НІЧ
Вночі земляки будять мене, пропонують іти далі. Ідемо навмання на схід. Ліворуч, десь серед кущів блимає вогник. Обминаємо. Кожен іде обережно, боячись лишитися тут з раною на тілі. Праворуч щось біліє. Підходимо: стоїть вантажна машина з лантухами борошна. Хтось уже, видно, брав,: бо борт спущений, лантух надібраний. Праворуч, з ліска ніби хтось злегенька посвистує, ніби кличе. Зупиняємось, помалу підходимо. Це такі ж, як і ми. Вони прилучились до нас. Йдемо деякий час разом. Дехто вже без гвинтівок. Умовляємося, щоб ніхто ні при яких обставинах не стріляв.
В далині все ще лютують пожежі, в іншому місці йде бій. Чути гарматні постріли, видно, як рої тра-сівних куль вогняними стрілами густо літають з одного місця в друге.
Одні з нашого гурту пропонують іти праворуч на пожежу, другі — на темну лінію обрію. Розбиваємося на групи і йдемо, куди кому подобається. Ось із темряви виступає якась повітка. Заходимо. В одній половині лежить трохи соломи, в другій, по всій підлозі — дрібна картопля. Не спавши вже кілька ночей, я пропоную лягти і заснути до ранку, а то хтось постріляє нас у темряві. Заходимо вп'ятьох, світимо сірник і лягаємо на солому. Поруч лягає мій земляк Тарасенко. Обидва сержанти з його сотні кудись ідуть, не хочуть тут ночувати. А вночі, коли я спав, зник і Тарасенко.
Пізніше, коли вони повернулися, я довідався, що сержанти десь назнали цукор і підмовили йти з ними і мого земляка. Але в лісі натрапили на автоматника, і одному з сержантів пробило ногу. Мене дивувала психологія цих людей. Будучи в таких обставинах, виснажені і змучені, вони ще цікавляться цукром^ якоюсь наживою та ще вночі! Апетит до всяких покинутих речей мали особливо селяни
Та найбільша несподіванка в цьому нічному блуканні була попереду. Вночі, коли всі ми спали, в повітці раптом блимнув сірник і хтось крикнув:
— Паднімайсь!
Ми поволі і знехотя підвелись.
— Сколько вас? Пять человек?
Всі мовчали. При світлі сірника ми побачили, що перед нами стояла людина в червоноармійсько-му, з трьома трикутниками на петлицях.
— Ну, гайль Гітлер! — раптом сказав невідомий. Але ще ще більше вразило всіх, коли після цього він запитав:
— Вінтовки у всех есть, — і побачивши, що один без гвинтівки, суворо звернувся до нього:
— Ви знаєте пріказ Реввоенсовета? Ви почему без вінтовкг?
Ці контрасти остаточно спантеличили нас. Ніхто не знав, з ким маємо справу. До того ж я помітив, що він був добре випивши.
— Ну, гайль Гітлер, гайль Гітлер! — знову повторив він, і в мене промайнула думка, чи не перевдягнений це автоматник. Але ледве ми вийшли з повітки, як він знову сказав: