— Не обдуримо. Віддамо. Чесне бабайське!.. А щоб ти не сумнівався, домовимося так: спершу ми тобі приводимо твого Валеру, а вже тоді ти віддаєш нам дзеркальце. Згода?
Вася зовсім розгубився. Невже Бабай правду каже?
А як інакше виручити друга? Коли він і не відгукується і не видно його ніде…
— Ну… якщо так… я… я згоден, — сказав нарешті Глечик.
— Тільки дай чесне слово! Поклянися!..
"Видно, їм дуже потрібне дзеркальце, раз вони Валеру за нього відпускають. І безвихідь у них — треба їм, щоб я тільки добровільно дзеркальце віддав. Та й у мене виходу нема. Казала Незнайомка, що дзеркальце мені у пригоді стане. От і стало. Треба ж Валеру виручити". — І Вася сказав:
— Ну… Чесне слово!.. Клянусь!.. Давайте Валеру!.. І Незнайомку!
— А про Незнайомку ми не домовлялись!.. Хоча… Коли ти віддаси нам дзеркальце, Незнайомка буде вже непотрібна. Ми її самі відпустимо. Згода!
— Чесне слово?
— Чесне бабайське! Значить, так: ми тобі приводимо Валеру, ти нам оддаєш дзеркальце, а тоді ми випускаємо Незнайомку. Домовились?
— Домовились, — кивнув Глечик. — Давайте Валеру! Бабай підійшов до будиночка Кощія Безсмертного і постукав у двері. Клацнув замок, двері прочинились, і визирнув Кощій Безсмертний. Бабай сказав йому щось на вухо.
— А… а можна? — здивовано перепитав Кощій.
— Навіть треба! З Шефом усе погоджено!
— Ну тоді… — Кощій зітхнув.
— Залишаю вас удвох. Іду у підземну крамницю "Чарівниця". Там сьогодні щось новеньке одержали. — Бабай підійшов до погребні, тричі тупнув ногою і провалився під землю.
Розділ дванадцятий,
в якому несподівано трапилося таке, на що не чекали ні Вася, ні ми з вами
— То що таке? — спитав Кощій Безсмертний, підходячи до Васі.
— Валеру давайте! Швидше! Ми ж домовились.
— Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?
— Потрібен!
— Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?
— Варто!
— А як же мама, сестра, тьотя?
Згадка про рідних боляче вразила Васю.
— Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! — закричав він.
Та Кощій Безсмертний не поспішав.
— І не страшно тобі?.. Невже не боїшся? — Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…
— Якщо чесно… боюсь, звичайно, — зітхнув Глечик. — А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…
— Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, — і собі зітхнув Кощій Безсмертний. — Боягуз, вареник, редиска, а бач… Пробач, Васю!..
— Що? — не зрозумів Глечик.
— Пробач, кажу, що я про тебе так думав…
— Що-що? — ніяк не міг второпати Вася.
— Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?
— Що-о?
— Це ж я — Валера!
— Що-о-о?! — Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.
— Не віриш? Я! Чесне слово!
— Не робіть із мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!
— Не вигадки це, — знову зітхнув Кощій. — Можеш перевірити. От став мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!
Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:
— Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?
— Про космічні польоти, як завжди.
— А точніше? Конкретніше. Про що?
— Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м’яч футбольний. Що його взяти треба…
У Васі похололо в животі.
Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру і Валера признався?
— А… а коли мій день народження?
— Двадцять сьомого вересня.
"Невже і про мій день народження допитував Кощій?"
— Коли ми розбили вікно у школі?
— Минулого понеділка.
— Як ми називаємо Балабайченка?
— Карабас-Балабас.
— Де в мене на спині родимка?
— Під лівою лопаткою.
— Які цукерки я найбільше люблю?
— Козинаки.
Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся у Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Валерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…
— Валера? — голос у Васі зірвався, захрип. — Невже це справді ти?!
— Я! Звичайно!.. Пізнав нарешті?
— Що ж з тобою зробилося, Валеро?! — в роті у Васі пересохло. — Як же ти став дорослим… Кощієм? Тебе присилували? Примусили?
— Ніхто мене не примушував. Я сам…
— Що-о?!
— Сам захотів.
— Як?!
Розділ тринадцятий,
в якому Валера розповідає, що з ним сталося
Три дні тому, пам’ятаєш, вигнала мене з класу Катерина Степанівна. За те, що я Віті Кулачковському за комір жука-рогача вкинув. Вийшов я, тиняюся по коридорах порожніх, безлюдних. Підійшов до сходів, які у підвал ведуть. Бачу, залізні двері підвалу незамкнені. Тільки я підійшов, вони — ррип!.. — одчинилися, звідти рука вистромилася. І пальцем мені — хить-хить! — підійди, мовляв. Я думав, що то наш завгосп Іван Тарасович. Підійшов. А рука мене за комір — рраз! — і в підвал. Я навіть крикнути не встиг. Двері одразу — клац! — замкнулися. Темрява — хоч в око стрель.
— Здоров, Валеро! — чую голос, лагідний, привітний такий. — Не бійся. Ми — твої друзі. Лиха тобі не зичимо, тільки добра. Ти нам дуже подобаєшся. Гарний ти хлопець! Не те що інші — вареники, пігмеї, редиски. Здорово ти того жука за комір Кулачковському вкинув. Молодець!.. І водою ти здорово бризкаєшся. А як вазон із другого поверху скинув! Сила! І кепочку Борі Бородянського у калюжу ловко швиргонув! Ха-ха-ха! Нам такі потрібні.
— А… хто ви? — спромігся нарешті спитати я.
— Кажу ж — твої друзі. Та не лякайся, дурненький. Ми хочемо тобі допомогти. Ти ж мрієш полетіти у космос, на інші планети. Правда?
— Ну, мрію, — признався я.
— А одного ж людського життя для цього не вистачить. Правда?
— Правда, — кажу.
— Хочеш бути безсмертним?
— Безсмертним? — перепитую. — А хіба це можливо?
— Для таких, як ти, можливо.
— Ну, звичайно, хочу. Нема питань!
— Ну, тоді вважай, що все гаразд.
— Що? Я уже безсмертний? — зрадів я.