V П’єніни. Лісний потік. Маєтність Єписокпа Пряшівського. Вид на П’єніни й Соколицю. Дунаєць і його береги
З Щавниці їздять гуляти в околиці, славні своєю красою карпатських видів... До таких місцин належить Лісний Потік та П’єніни. Діждавшись теплого, погожого дня, я поїхав до того Лісного Потоку в П’єніни за верстов п’ять од Щавниці. Внизу, де кінчається нижня Щавниця, коло самого Дунайця, вливається Руський Потік. Моя фурманка переїхала через устя потоку, закиданого дрібним камінням, і виїхала на шосе. Шосе повилося понад берегом Дунайця, попід самими горами. Понад річкою шосе було обмуроване кам’яною стіною заввишки на два аршини або й більше.
По обидва боки Дунайця пішли рядками гостроверхі гори. З боків гір висовувалися скелі. Чим далі гори піднімалися все вище та вище. От одна скеля дуже завісилася над шосе. Кам’яні маси понавішувалися трохи не над моєю головою; під ними доволі глибока печера. Далі Дунаєць круто повертає за високу скелю, що виступила над шосе з гострою, високою, вкритою лісом гривою. Ми повернули за скелю і побачили невеличкий місток... Під ним шумить і вливається в Дунаєць Лісний Потік... Через місток далі не можна їхати, бо за містком шосе дуже вузьке, так що не можна двом візкам розминутися. Далі вже йдуть пішки понад річкою.
На містку ждуть проводирі по горах, мазури-парубчаки. Я взяв одного проводиря. Він повів мене понад Лісним Потоком у вузьку щілину. Потік невеличкий, на два аршини завширшки; він шумить у вузькій щілині, схожій на велетенський коридор, видовбаний у скелі.
На правому березі потоку стоїть рівна гладенька стіна з сірого граніту на сажнів 40 або 50. Стіна угинається, йде дугою. Поверх стіни скрізь витикаються зубці, неначе пірамідки з граніту. Здається, ніби стоїть величезна твердиня з зубчастою стіною. Стежка йде по камінню. Каміння муляє в ноги. Потік закручується, і знов зміняється декорація; із стіни виступають здоровецькі піраміди з гострими верхами, а над ними другий етаж пірамід, которий кінчається гострою скелею. Ці гострі скелі тут звуть цукровими головами. Оглядаємося назад, по другий бік потоку стоїть така сама гостра скеля, тільки нижча. Це місце схоже на ворота Дунаю.
Далі скелі щезають. Долина стає ширша. На долині видно якусь темну будівлю з колодок. Питаю в мазура:
— Що то таке?
— Це — каже він,— млин якогось венгра.
Ми й справді були вже в Венгрії, цей південний берег Дунайця, ця долина вже були за венгерською границею.
Перескочили ми по камінню й пішли до того млина. Повище млина, через потік, загачена сяка-така гребля. Видно ряд стовпчиків, а за ними купка тарасу та каміння. Через греблю потік дзюрчить таки добре, але більша половина води тече прокопаною фосою чи ровом попід самою горою в зеленій траві. З рову вона йде в корито з товстих видовбаних ялин, вкладених одна в другу, а з цього корита, бистра вода падає на млинове колесо зверху. Проти млина вода в потоці біжить далеко нижче млина і не може розлитись до млина й затопити його у весняну пору, бо гірські потоки біжать скрізь трохи згори. Таких млинів у Карпатах багато. Приходжу до млина — стоїть хата з вікнами. Входжу в сіни — у сінях млин: теліпається кіш, крутиться внизу колесо і шестірня, але борошно сиплеться з-під каміння в якусь довгу полотняну торбу й тут просівається. Виходить щось похоже на питльоване борошно.
Одчиняю двері; в хаті коло печі порається молодиця, закутана червоною хусткою, і стоїть чоловік з довгим волоссям.
— Слава Богу Ісусу Христу! — кажу я.
— На вєки вєкув. Амінь! — одказує мені чоловік по-мазурськи.
— Чи ви венгри, чи мазури, чи русини?
— Ні, ми слов’яни,— каже чоловік і починає говорити по-мазурськи, але погано, мішаючи словацькі слова.
— Може, словаки? — питаю я.
— Гей, словаки. Я й по-мадярськи вмію, бо служив у мадярському війську.
Входить ще один чоловік, вже іншого словацького типу: це був мірошник.
— Чий це млин? — питаюсь я в чоловіка по-українськи,— чоловік розуміє зовсім мою мову.— Чи ваш, чи якого дідича?
— Ні, не мій. Це млин єпископа Пряшівського, а я його держу в посесії і плачу єврейці Польнер 100 ринських на рік, а це мій мірошник.
— Нащо ж ви платите єврейці, а не єпископові? — питаю я в Стромовського — так його прізвище.
— Бо тут чотири села, що належать до Пряшівського біскупа, держить у посесії багата єврейка Польнер і вже од себе оддає в посесію землю ґаздам і млини. Один млин взяв я, а корчми всі і другі млини пооддавала таки євреям. Вона живе в селі в Стирі — всі в панському домі.
"Ну, думаю, це зовсім так, як у нас".
Ґазда Стромовський, як видно по ньому, простий мужик, дає своєму мірошникові третю частку всього заробітку з млина. У млині беруть шістнадцяту міру з млива! Не великий заробіток і ґазді, і мірошникові. Це я вже був на маєтності єпископа Пряшівського в Венгрії: тут до Пряшівської катедри приписано четверо сіл... Тут недалеко стоїть перше словацьке село Лєснік, з котрого був родом ґазда Стромовський. Це місце єсть узол, де сходяться три народи: на північ за Щавницею живуть мазури, на південь і на схід — русини, а на захід до Татрів, у Венгрії,— словаки. Коло цього Лєсніка йдуть на південь без перерви русинські села: Липняк, Фільварок, Камінка.
В типі Стромовського, його жінки й мірошника вже було знати щось одмінне од типу руського та мазурського. В них на перший погляд б’є в очі примітна часть німецького. В молодиці брови тонесенькі, як олівцем наведені, зовсім як у німкень; ноги в усіх доволі довгі та тонкі. Всі були в гірській одежі, загальній для всіх трьох народностей. В ґазди довгі коси спадали на плечі й були підрізані, рівні на лобі, зовсім як в українців нашого Полісся. На ньому були такі самі холосні (штани) з білого товстого сукна з червоними лямпасами; на ногах такі самі кербці (постоли) й онучі.
Ця словацька хижа чи гижа (хата) була збудована з товстих ялинових колодок, навіть не обтесаних всередині хати. Щілини між колодами були позатикані мохом. Через мох світилися дві дірки; я тикнув парасолею у мох, кінець парасолі пробив дірку наскрізь.
— Чи не холодно вам тут зимою, що в стінах світяться дірки?