Тоді червоноармієць збирав рештку сил і пручався; він з нерухомим прокляттям упирав свої очі в обличчя Явтуха, а дихання його нагадувало рипіння тупої пилки по дереву.
Коли впорскування було зроблене, червоноармієць протягом стогнав і стихав. Явтух дивився на його так, як маляр дивиться на свій твір, та йшов рубати дрова.
Обідав медичний персонал увесь разом, крім лікаря, в тім маленькім будинку, де й жив. Лікар же повертався до барака аж надвечір. Він обідав звичайно в якогось хворого.
Раніше до брички, що привозила лікаря, прожогом кидались покоївки, палаючи з бажання побачити, скільки крашанок, масла та сала назбирав лікар за день. Потім би вони базікали про це цілу ніч. Та бричка завсіди була порожня.
Тоді покоївки остаточно переконались, що лікар приймає тільки гроші. Переказували, що він сотні за день збирає.
Фершал веселий вернувся з ловитви. Хоч він піймав тільки двох невеличких підустиків та десяток бобирів, а проте був задоволений.
— Гарно на воді! — казав він.— Тільки й життя, що посидиш на камінці з вудкою. Принаймні хоч спочинеш від тих миршавих жовтяків.
Він засміявся й показав рукою на барак.
— Сором,— сказала, образившись, Одарка Калинівна. — Люди страждають, а ви смієтеся з них.
Фершала роздратувала її мова.
— Так значить того замало, що я панькаюся з ними? — запитав він.— Я мушу бігти на село рятувати їх?
Одарка Калинівна нахилилась над тарілкою; вона ніяковіла, коли хто сердився. Але фершал зовсім розхвилювався й перестав їсти,
— Коли мене віддавали до фершальської школи,— казав він,— я плакав, я благав не робити цього. Я передчував, що мене чекає — оточення гнилих людей, що пухнуть і конають серед смороду. А мене таки віддали. Я тікав — мене духопелили, як тварюку...
Він махнув рукою й замовк.
— А знаєш, Ганнусю,— промовила сестра Пріся,— тобі випадає чергування під Великдень. Я підрахувала...
Пріся засміялася, радіючи з своєї вигадки, До Великодня ще лишалося більш як чотири тижні.
— Яка різниця? — запитав фершал.— Чи під Великдень хворі не так мордуватимуться, чи не доведеться каляти руки їхнім потом?
Одарка Калинівна з острахом подивилась на фершала. Вона ще виразніше відчула, як важко їй жити з цими людьми, але розрадила себе тим, що Христос ніс куди важчий хрест.
Сестра Пріся кидала кульки з хліба в Антося, а той рішуче не вважав на те.
— Антосю,— примхливо гукнула вона,— я тебе не люблю. Ти не хочеш гратися зі мною.
— Я ні з ким не граюся,— відповів хлопчик та поважно глянув на Прісю.
Та тільки тепер помітила, що очі в Антося холодні й блискучі, як лід, так само, як і в його матері.
Коли скінчили обідати, Антось поцілував матері руку, взяв свій ціпочок і подався до саду. Пріся знала, що він принесе звідти матері квіток.
Сестру Одарку Калинівну, як і завсіди, боляче вразило, що хлопчик не перехрестився після обіду.
"Що буде з його? — гадала вона.— Що може бути з хлопця, в якому з дитинства не розбуджено Бога?"
Проте після їжі хрестилася сама Одарка Калинівна.
Надвечір повернувся запорошений лікар. Він пройшов у свою кімнату й побачив на столі свіжий жмут квіток.
Лікар понюхав його, і в груди, засмічені пилом та випаринами хвороб, поллялись свіжі, бадьорі струмки. Повні легені набрав він ще раз, і голова йому закрутилася від запашності.
Він поклав квіти й закурив. Потім покликав покоївку та сказав їй:
— Заберіть звідси ці квіти.
Покоївка взяла їх; лікар умився та наробив на завтра півсотні цигарок. Час уже йти на вечірню візитацію.
На подвір’ї його перестрінула сестра Пріся й ображеним тоном промовила:
— Йосипе Мартиновичу, я нарвала вам квіток, а ви звеліли їх прибрати... Хіба ж так поводяться з подарунками?
Покоївка вже встигла її повідомити про долю квіток.
Лікар спинився.
— Я не хотів образити вас,— відповів він.— Але я не люблю підмальовувати життя. Слабодушність це.
Сестра Пріся була здивована.
"Чудна людина",— подумала вона про лікаря.
Так само гадали й селяни, коли лікар одмовлявся брати гроші та крашанки за лікування.
Сестра Пріся пішла у сад до альтанки, облямованої жовтою акацією. Там її, як і щовечора, чекали. На порозі альтанки сидів начальник найближчої залізничної станції. Він щовечора приїздив сюди велосипедом.
Коли Пріся підійшла й засміялася, з альтанки вийшла решта — вчитель місцевої школи, три меткі гімназисти та похмурий вихованець хімічного технікуму. Це був увесь чоловічий комплект сільської інтелігенції.
Начальник станції та вчитель ураз підхопили Прісю під руки й подалися до річки.
Юнацтво йшло ззаду. Технік, як гармата, бухав важкими дотепами, а гімназисти підхоплювали їх і розлягалися реготом.
На одній стежці саду товариство здибало сестру Ганнусю з сином.
Вони тут гуляли, бо Антось мусив полюбити ніч, що накладає на людей сірі непрозорі личини. Товариство мовчки їх привітало.
— Бачили — Гектор і Андромаха? — суворо сказав технік, коли вони одійшли з гони.
Гімназисти зареготали.
— Тіточко Прісю, скільки їй років? — спитав один із них.
— Двадцять два,— крикнула Пріся й засміялася.
Начальник станції й учитель, кожний зокрема, палко притискували її руку до своїх грудей. Це було таки приємно. Крім того, вони дивилися на неї очима, де захована була незвичайна суміш покори й нахабства.
Прісі було легко й весело йти, і вона радісно виставляла груди вперед.
Гімназисти уважно обговорювали справу про сестру Ганнусю. Вони знали, що Антось їй незаконний син, та дивувались, чому вона не пристає до їхнього гурту. Здається ж, молода й непогана.
Коли вони сіли, начальник станції дужим рухом штовхнув човна, і той тихо посунувся по темній поверхні.
Гімназисти тулились до сестри Прісі, мов за браком місця, користуючись з того, що вчитель громадив, а начальник станції керував човном.
— Слухайте, соловейко! — крикнула Пріся.
Учитель перестав громадити, і всі слухали соловейка. Той високо підкидав свій пружний голос, і, коли він зникав у височині, чути було, як бринить мелодія по скелях та лунає гаями.
Сестра Пріся нервово засміялася, несвідомо відповідаючи на ці жагучі, прикличні звуки. Човен сунувся нечутно далі слідом за своєю куценькою тінню.
Наступну добу чергувала сестра Ганнуся. Коли вона роздавала хворим ліки, з нею ходив у біленькому халатці Антось. Мати брала його в покої, щоб він заздалегоди призвичаювався спокійно бачити людські страждання.