Є ще одне свідчення, взяте з запису в судновому журналі пароплава голландсько-американської лінії "Фрісланд". Близько дев'ятої години наступного ранку, коли вони були за десять миль від Старт-Пойнта, над ними у південно-західному напрямі з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння, щось середнє між летючим цапом та величезним кажаном. Якщо інстинкт і підказав йому правильний шлях додому, то неминуче цей останній європейський птеродактиль знайшов свою могилу десь у просторах Атлантики.
А Гледіс? Моя Гледіс, що її ім'я я надав таємничому озеру, яке віднині буде перейменоване на Центральне, бо я не хочу, аби вона ділила зі мною безсмертну славу? Хіба не помічав я й раніше деякої сухості в її вдачі? Невже ж тоді, коли мені приємно було коритись її примхам, невже ж, кажу, навіть тоді не відчув я, що справжнє кохання не може посилати коханого на смерть чи на смертельну небезпеку? І як це я за вродою її обличчя не побачив проблиску себелюбства та легковажності? І чи любила вона геройство заради нього самого, а чи заради того, щоб слава без будь-яких зусиль і будь-яких жертв з її боку засяяла б і над нею? А може, всі ці міркування — то даремні мудрощі, які завжди приходять запізно? Та як там не є, а удар був важкий. На деякий час я зневірився в людях. Коли я пишу це, відтоді минув уже цілий тиждень, і протягом цих днів відбулася пам'ятна для мене зустріч чотирьох мандрівників у лорда Джона і.. Що ж — потроху я доходжу висновку, що все склалося не так і погано.
Розповім про це в небагатьох словах. У Саутгемптоні на моє ім'я не було ні листа, ні телеграми, і я був неабияк схвильований, коли близько десятої години вечора під'їздив до маленької вілли в Стрітемі. Може, досі вона вже й не жива? Де мої мрії про обійми, про усміхнене обличчя, про похвальні слова людині, що важила своїм життям, аби задовольнити примху своєї коханої? Та довелось мені впасти з небесних високостей і обома ногами стати на землю. А проте деякі зміни в моїх обставинах могли б ізнов піднести мене. Я прожогом майнув стежиною через садок, постукав у двері, почув голос Гледіс, відштовхнув убік здивовану покоївку й влетів до вітальні. Гледіс сиділа біля рояля на низенькому дзиґлику поруч зі стоячою лампою під абажуром. За три скоки я перебіг кімнату й схопив обидві її руки.
— Гледіс! — скрикнув я. — Гледіс!
Вона здивовано подивилася на мене. З нею сталась якась ледве помітна зміна. Вираз очей, холодний погляд, щільно стиснуті губи — все це була новина для мене. Вона вивільнила свої руки з моїх.
— Що вам треба? — спитала Гледіс.
— Гледіс! — зойкнув я. — Що сталося, Гледіс? Хіба ж ви не моя Гледіс, моя маленька Гледіс Гангертон?!
— Ні, — відповіла вона, — я Гледіс Поте. Дозвольте познайомити вас із моїм чоловіком.
Чудна-таки штука — життя!
Я механічно вклонився й потис руку маленькому рудуватому типові, що сидів у кріслі, яке нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.
— Батько дозволив нам тим часом пожити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Гледіс.
— О, звичайно, — промимрив я.
— То ви не дістали мого листа в Парі?
— Ні, я ніде не одержав листа від вас.
— Шкода! Він мав з'ясувати вам усе.
— Для мене й так уже все ясно, — заспокоїв я її.
— Я розповіла про вас Вільямові, — мовила Гледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже прикро, що так сталося. Але ви ж, мабуть, і самі розумієте, що ваше чуття не могло бути глибоке, коли ви поїхали раптом на край світу, залишивши мене саму. Ви не сердитесь?
— О, ні. Зовсім не серджуся. А тепер мені, здається, час прощатися.
— Може, вип'єте чаю? — запропонував чоловічок і довірчим тоном додав: — Так — воно в житті й буває, хіба ні? Бо ж і як інакше, якщо ми не прихильники полігамії? — І він по-ідіотському засміявся.
Я був уже на порозі, коли одна химерна думка змусила мене повернутися. Я підійшов до свого щасливого суперника. Той сполохано зиркнув на кнопку від електричного дзвоника.
— Чи не відповісте ви мені на одне запитання? — спитав я.
— Чом ні, якщо питання тактовне…
— Як ви цього домоглися? Ви знайшли заховані скарби? Відкрили Північний полюс? Займалися піратством? Перелетіли Ла-Манш? Чи ще щось зробили? В чому ваша романтичність? Чим ви завоювали Гледіс?
Чоловічок здивовано витріщився на мене. На його погідному й нікчемному обличчі лежав вираз безнадійного нерозуміння.
— А вам не здається, що ви торкаєтесь занадто інтимних питань? — пробелькотів нарешті він.
— Ну, тоді ще одне запитання. Хто ви такий? Який ваш фах?
— Я — клерк у конторі адвокатів Джонсона й Мерісона, Чансері-лейн, номер сорок один. Друга після патрона особа в конторі.
— На добраніч! — сказав я і зник у пітьмі, як і личить бідолашному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила лють і сміх кипіли в мені, наче окріп у казані.
Ще одна коротка сцена, і я закінчую.
Учора ввечері ми всі вчотирьох зійшлися у лорда Джона Рокстона, повечеряли і, запаливши сигари, у дружній розмові згадали наші недавні пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знайомі обличчя в зовсім іншій обстанові. Челенджер з його поблажливою посмішкою на устах, з набряклими повіками, з тими своїми задерикуватими очима і пишною бородою, сидів, випнувши могутні груди, і про щось сперечався з Самерлі. А той зі своєю нерозлучною люлькою між топкими вусами й цапиною борідкою рішуче заперечував кожне Челенджерове твердження. І нарешті наш господар: як завжди спокійний, худорлявий, він дивився на нас холодними блакитними очима, і у глибині їх грав вогник лукавої усмішки. Такими вони всі троє залишилися у мене в пам'яті.
Після вечері ми перейшли до кабінету лорда Джона, його святині, де горіло червонувате світло ламп і стіни були прикрашені безліччю трофеїв. Ось там господар і заявив, що має щось показати нам. З шухляди він добув стару коробку з-під сигар і поставив на столі перед собою.
— Може, мені слід було б поділитися цим з вами давніше, — промовив він, — але я хотів спершу сам розібратися в усьому. Не варто збуджувати надії, щоб потім їх утрачати. Та тепер це вже не надії, а доконаний факт. Пригадуєте день, коли ми з вами вперше знайшли лігво птеродактилів на болоті? Тоді ж таки я звернув увагу на особливий характер його грунту. Можливо, вам він і не впав у око, а от я помітив. То була западина вулканічного походження, вистелена синьою глиною.