Поступово рівнина спадала до озера, ліс рідшав, високих дерев ставало все менше, а кущів дедалі більшало. Я швидко посувався наперед і, невидимий сам, бачив усе. Коли я проходив повз болото птеродактилів, одне з цих здоровезних створінь, сухо сплеснувши своїми крильми, що мали в розмаху добрих двадцять футів, знялося в повітря десь зовсім близько від мене. Його перетинчасті крила, пронизані ясним місячним промінням, викликали у мене таке враження, ніби це наді мною летючий кістяк. Я причаївся за кущами, з досвіду знавши, що на один-єдиний погук цієї тварини сюди злетиться сотня її огидних родаків. І лише тоді, як птеродактиль спустився трохи віддалік на землю, я зважився рушити далі.
Ніч стояла на диво тиха, але щораз чутніше долинав якийсь низький безперервний звук, що гурготів просто перед мене. Ось уже в; п почувся зовсім поблизу — здавалося, що це вода кипить у чайнику або клекотить у великому казані. Нарешті мені стало ясно, звідки походить цей звук: серед невеличкої галявинки лежало озерце чи й просто калюжа — бо воно було не більше за басейн фонтана на Трафальгар-сквер — чорної смолистої речовини. Поверхня її бралась пухирцями, що, булькаючи, обертались на газ. Від того озерця пашіло жаром, а земля навколо була така гаряча, що я ледве міг доторкнутися до неї рукою. Очевидно, вулканічні процеси, які багато років тому випнули це дивне плато, ще не остаточно ущухли. Мені й раніше поміж буйної рослинності плато впадали в око чорнуваті уламки скеляччя й брили застиглої лави, але цей асфальтовий ставок серед хащів був першим незаперечним доказом, що вулканічна діяльність на схилах колишнього кратера триває і досі. На жаль, я не мав часу довше приглядатись до цього явища, бо поспішав, щоб устигнути перед ранком вернутись до табору.
Мандрівка ця була повна жаху, і спомин про неї ніколи не пригасне мені в пам'яті. Просторі, освітлені місяцем галявини я обходив узліссям, скрадаючись у тіні дерев. Через гущину я бува навіть пробирався плазом, коли час від часу передї мною з'являлися й зараз же зникали великі мовчазні тіні, які нечутно пересувалися на м'яких лапах. Скільки разів збирався я повернутись до табору, але завжди гордість перемагала страх і підштовхувала мене таки йти вперед.
Нарешті (мій годинник показував тоді першу годину ночі) між хащів проблиснула вода, а хвилин за десять я був уже в очереті на березі озера посеред Країни Мепл-Вайта. Мене страшенно змагала спрага, тож я схилився ниць і жадібно припав до цієї прохолодної цілющої води. Широка стежка, що привела мене до озера, була вкрита численними слідами тварин. Це я, мабуть, натрапив на місце їхнього водопою. Над самим берегом була велетенська брила застиглої лави. Я вибрався на неї, ліг і розглянувся. На всі боки розстилався чудовий краєвид.
Перше, що я побачив, надзвичайно здивувало мене. Я вже казав, що з мого спостережного пункту на дереві гінкго темні цятки на скелястому кряжі видалися мені отворами печер. Тепер же, дивлячись на ті самі скелі, я спостеріг, що з цих отворів яскріло червонувате світло, як ото з ілюмінаторів у каютах пароплава. Спершу я подумав, що це відблиски гарячої ще лави. Але ні, такого не могло бути! Лава мала б стигнути десь унизу, а не на стрімкій стіні скелі. Тоді що ж це? Напрошувалась єдина можлива відповідь, хоч і яка вона була неймовірна: це відблиски вогнищ у печерах, а вогнища ті могли розкласти тільки людські руки. Отже, тут, на плато, є люди. Моя нічна виправа блискуче виправдала себе! Тепер буде про що розповісти в Лондоні.
Довгий час я лежав і стежив за цими мерехтливими кружальцями світла. До них було не менше десяти миль, але навіть на такій відстані я побачив, як вони іноді то пригасали, то знов яснішали, або й зовсім пропадали, коли їх, очевидячки, застувала чиясь тінь. Чого б не дав я, аби мати змогу видертись туди й зазирнути всередину, щоб опісля розповісти своїм товаришам, який вигляд і звички має людське плем'я, що живе в такому дивному місці! Зараз про це не могло бути й мови, але так само незаперечним було п те, що ми не могли погодитись піти звідси, не розвідавши докладніше про цих істот у печерах.
Озеро Гледіс — озеро, яке я сам відкрив! — лежало біля моїх ніг наче виповнене живим сріблом, і місяць яскраво відбивався на самій середині його. Воно було мілке, і в багатьох місцях з води виставали піщані коси. Тут і там на тихій поверхні озивалося життя — по воді розбігалися кола й брижі, або ж у повітря вистрибувала сріблобока луската риба, чи з-під води вигиналась аспидно-чорна спина передісторичного страховища. Один раз неподалік жовтої коси я вгледів тварину з довгою, як у лебедя, гнучкою шиєю. Тулуб її був у воді, і тільки ця шия та пласка голова звивалися в повітрі. Потім вона пірнула, і більше я її не бачив.
Незабаром мою увагу притягло те, що відбувалося майже під самими ногами у мене. Дві тварини, схожі на величезних панцерників, зійшли до водопою і почали пити, ляскаючи по воді довгими пружними язиками, які нагадували червоні стрічки. З'явився поруч велетенський олень з гіллястими рогами — таке розкішне й величне створіння! — при ньому була й олениця з двома малятами. Таких рослявих оленів, мабуть, немає більш ніде у світі: і лось, і американський олень, яких я бачив, ледве сягали б цьому самцеві до плеча. Раптом самець застережно форкнув і разом з усією родиною зник в очереті. Панцерники й собі визнали за краще заховатися. Стежкою наближалась до води інша звірина — справжнісінька потвора.
На хвильку я задумався, звідки мені знайома ця незграбна постать, Ця горбата спина з зубчастою торочкою, ця чудна пташина голівка попри самій землі. А, пригадав! Та це — стегозавр, якого намалював Мепл-Вайт у своєму альбомі і який першим привернув увагу Челенджера. Може, це якраз той самий, що трапився американцеві. Земля в мороці ночі двигтіла під його важучою ходою, а коли він хлебтав воду, все аж гуло навкруги. Протягом п'яти хвилин він був так близько від мене, що я вільно міг би доторкнутися рукою до бридких гребенів у нього на спині, які смикалися при кожному його порусі. Врешті він потупав назад і незабаром зник серед скеляччя.