Утрачений світ

Сторінка 24 з 62

Артур Конан Дойл

Ми все бралися вгору і вгору; два дні нам довелося долати гірський кряж. Мінявся знову й склад рослинності. З тропічних форм тут траплялося тільки слонове дерево, повите розкішними орхідеями, серед яких я навчився розпізнавати Nuttonia Vexillaria, і знамениті квіти катлеї та одонтоглосума червоногарячого й вишневого кольору. Де-не-де у западинах між горбків дзюркітливо збігали в долину струмки з галькуватим дном і порослими папороттю берегами. Щовечора ми таборилися біля якого-небудь оточеного скелями озера, де було повію риб із синіми спинками, що нагадували англійську форель і правили нам за пресмачну вечерю.

На дев'ятий день, пройшовши, за моїми підрахунками, близько ста двадцяти миль, ми почали нарешті вибиватися з лісу. Дерева тут щораз меншали, аж кінець кінцем перейшли на звичайні кущі, і ось уже все навкіл заполонив бамбук — він ріс такими густими заростями, що продиратись крізь них можна було лише за допомогою різаків та ножів наших індіанців. Це забрало в нас цілий день — від сьомої години ранку до восьмої вечора — з двома одногодинними перервами. Важко уявити собі щось нудніше, як та місцевість, бо в найкращому разі я міг бачити на десять-дванадцять ярдів завдальшки, але здебільшого поле мого зору обмежували спина лорда Джона в бавовняній куртці попереду та жовті стіни бамбука на відстані одного ярда — обабіч. Вузькі, мов лезо, сонячні промені лише подекуди цідилися крізь цю суцільну гущавину, а футів п'ятнадцять угорі над нашими головами на тлі ясно-блакитного неба похитувалися бамбукові віники. Я не знаю, які тварини заселяли ці хащі, але ми не раз чули зовсім близько від себе чийсь грузький тупіт. Лорд Джон з того тупоту зробив висновок, що то дика худоба. Тільки надвечір пощастило нам виборсатись із цього бамбукового полону і, вкрай знесилені нескінченно довгим і тяжким днем, ми зараз же стали табором.

Прокинувшись уранці й вибравшись у дальшу дорогу, ми помітили, що навколишня місцевість знову змінилася. Позад нас стояв справжній бамбуковий мур, такий виразно чіткий, немов стяжка річки. А перед нами слалася вкрита деревоподібною папороттю рівнина, яка на обрії закінчувалась довгою горбовиною; округле верхів'я її нагадувало спину кита. Ополудні вибравшись на нього, ми побачили по той бік долину, що поволі підіймалася ген аж до обрію. Це тут, біля першого пасма горбів, сталася пригода, яку — чи важлива вона, ми побачимо згодом, — усе ж таки треба відзначити.

Професор Челенджер, що разом з двома індіанцями вів перед, раптом спинився і збуджено показав рукою кудись праворуч. Глянули туди й ми, і на відстані десь так з милю побачили якусь величезну сіру істоту, схожу на птаха. Вона звільна знялася з місця і, плавко махаючи крилами, полинула низько над землею, доки не зникла в бамбуковій стіні.

— Бачили? — переможно загукав Челенджер. — Ви бачили, Самерлі?

Його колега невідривно дивився туди, де зникло це дивовижне створіння.

— Як ви думаєте, що то було? — спитав Самерлі.

— Наскільки я бачив — птеродактиль.

Самерлі вибухнув зневажливим сміхом.

— Птеродурниця! — сказав він. — Це — чорногуз, або ж я ніколи не бачив чорногузів!

Челенджер розлютився так, що не спромігся вимовити й слова. Він тільки струсонув клунка на своїх плечах і рушив далі. Лорд Джон, ледве зводячи дух, підійшов до мене. Вираз глибокого хвилювання, хоч як він стримував себе, ліг на його обличчя. В руках у нього був цейсівський бінокль.

— Я добре роздивився його, — сказав він. — Не буду запевняти, що воно таке, але свідчуся своєю репутацією, що подібних птахів я зроду ще не бачив.

Ось така була ця пригода. Чи й справді ми дійшли до меж невідомого і та тварина була пертим з вістівників утраченого світу, про який невтомно править наш провідник? Я розповідаю все так, як воно було, а ви вже робіть висновки на свій розсуд. Це, власне, був єдиний такий прикметний випадок у той день.

Отже, мої любі читачі (якщо взагалі мене хто-небудь читатиме), ми пропливли з вами величезною річкою, прослизнули крізь очерет, пробралися під зеленим склепінням тунелю, пройшли довгу путь між пальмових дерев, продерлися почерез бамбукові хащі й видобулися з деревоподібної папороті. Тепер мета нашої подорожі просто перед нами.

Подолавши друге пасмо горбів, ми побачили попереду неправильної форми рівнину, густо порослу пальмами. На обрії вона кінчається кряжем червонуватих скель, що їх я бачив на малюнку в Челенджера. Ось він переді мною, і немає жодного сумніву, що це — саме той кряж. Від нашого табору до найближчого краю його десь миль сім. Далі той скелястий кряж робить вигин і так тягнеться, скільки кинути оком.

Челенджер тепер пишається, немов премійований павич, а Самерлі мовчить, хоч, як і перше, до всього ставиться скептично. Завтра ми маємо розв'язати принаймні частину наших сумнівів. А тим часом, користуючись із того, що Хосе проштрикнув собі бамбуком руку й хоче повернутись додому, посилаю через нього листа. Може, якимось щасливим випадком він і потрапить вам до рук. При першій же пагоді напишу ще. Надсилаю також схематичну карту нашої, подорожі. Сподіваюся, з допомогою її вам легше буде стежити за моєю розповіддю.

Розділ IX

ХТО Б МІГ ТАКЕ ПЕРЕДБАЧИТИ!

З нами скоїлося жахливе нещастя. Хто б міг таке передбачити! Не знати, чим воно й скінчиться. Може, нам судилося перебути все життя в цій дивній неприступній місцині. Я ще й зараз не зовсім отямився і не уявляю собі виразно ні нашого теперішнього становища, ні перспектив на майбутнє. Перше моїй сполоханій свідомості здається надзвичайно загрозливим, а другі — темними, як ніч.

Ледве чи хто-небудь ще потрапляв у подібну скруту. Вона така, що я не вважаю за доцільне навіть вказувати точні координати нашого ув'язнення, аби друзі прислали нам поміч. Адже коли б навіть вони й спромоглися відрядити якусь рятувальну експедицію, доля наша, мабуть, вирішиться задовго до того, як та експедиція прибуде до Південної Америки.

Допомогти нам, власне, не легше, ніж тим, що опинилися б на Місяці. Якщо ми й видобудемось коли-небудь звідси, то тільки завдяки власним зусиллям. Супутники в мене незвичайні. Це — люди непересічного розуму й виняткової мужності. На цьому тільки й грунтуються мої надії. Лише дивлячись на спокійні обличчя своїх товаришів, бачу я маленьку іскрину світла в суцільному мороці, який оповиває нашу долю. Зовні, сподіваюсь, і я такий самий врівноважений, але всередині мене поймають страхи.