Лорд Джон Рокстон вдачею де в чому схожий на професора Самерлі, хоч в основному він цілковита протилежність його. На двадцять років молодший за професора, він так само кощавий та жилавий, як і той. Щодо його зовнішності, то опис її, оскільки пригадую, я вмістив у тих записниках, які залишив у Лондоні. Він дуже охайний і чепуристий, вбирається зазвичай у білий спортивний костюм, носить високі коричневі протимоскітні чоботи й голиться щонайменше раз на день. Як і більшість людей дії, він — скупий на слова, любить занурюватись у власні думки, але охоче відповідає на запитання й бере участь у загальній розмові, говорить уривчасто й залюбки вдається до жартів. Він напрочуд досконало знає ввесь світ, а надто Південну Америку, і незмінно вірить в успіх нашої експедиції, скільки не кепкує з нього професор Самерлі. У лорда Джона приємний голос і спокійні манери, але в його блакитних очах відчувається непохитна рішучість і здатність шаленіти, коли він розлютується — прикмети, особливо небезпечні в людині, що вміє стримувати себе. Він мало розповідав про свої бразильські та перуанські пригоди, тим-то мене страшенно вразило збудження, яке його поява викликала в тубільців над берегами Амазонки — вони-бо вбачають у ньому свого оборонця й опікуна. Подвиги Рудявого Ватажка, як вони прозвали лорда, стали в них уже легендою, але й дійсність, наскільки я потроху про неї дізнавався, мало чим перед легендою поступалася.
З'ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на "нічийній" території — вона лежить у джунглях між невизначеними чітко кордонами республік Перу, Бразилії та Колумбії. Тут на величезній площі ростуть каучукові дерева, що їх, як і в Конго, кленуть тубільці, бо робота на цих плантаціях, як і підневільна праця на дар’єиських срібних копальних за часів владарювання іспанців, пов'язана з неймовірною експлуатацією місцевої людності. У тих краях панує зграя підлих метисів. Вони озброїли частину індіанців, зробивши з них своїх поплічників, а решту обернули на рабів і під загрозою нелюдських мук примусили рубати каучукові дерева, щоб потім сплавляти їх водою до Пари. Лорд Джон оступився був за бідних жертв, але у відповідь дістав самі погрози та образи. Тоді він оголосив справжню війну проводиреві рабовласників Педрові Лопесу, організував з рабів-утікачів цілий загін, озброїв його, розпочав військові дії і скінчив тим, що власноручно вбив недолюдка-рабовласника й скасував систему, на чолі якої той стояв.
Тож не дивно, що цю людину з темно-рудуватим волоссям, оксамитним голосом і невимушеними манерами зустрічали на берегах великої південноамериканської річки з таким зацікавленням. Звичайно, почуття, які викликала його поява, були не однакової якщо тубільці ставилися до нього з неабиякою вдячністю, то їхні визискувачі навпаки — з не меншою ненавистю. Нам, в усякому разі, стало в пригоді те, що він вільно розмовляв поширеною вздовж Амазонки місцевою говіркою, яка на третину складалася з португальських слів, а на дві третини — з індіанських.
Я зазначав уже раніше, що лорд Джон Рокстон просто самозабутньо любив Південну Америку. Про цю величезну країну він міг говорити з таким запалом, що запал той заражав і мене, хоч як мало я її знав, притягаючи мою увагу до неї. Як хотілося б мені віддати всю чарівну принадливість його мови, в якій точне знання перепліталося з нестримною фантазією! Вона так захоплювала, що навіть у професора Самерлі зникала його скептична посмішка на подовгастому обличчі, і він починав пильно прислухатись. Рокстон розповідав нам історію відкриття цієї величезної річки Амазонки першими завойовниками Перу, які пройшли через увесь континент, і додавав, що потрібні дальші дослідження, бо ж нам відомі лише її мінливі береги.
— А що лежить там? — вигукував він, указуючи на північ. — Ліси, болота й взагалі непрохідні хащі Хто знає, що ховають вони в собі? А тут — на півдні? Дикі болотисті зарості, де досі не був жоден білий. Невідоме оточує нас з обох боків. Що знаємо ми, крім цієї вузенької берегової смуги? Хто може передбачити, що ще криється в цій дивній країні? І чому б старий Челенджер не міг бути правий?
Ці слова для професора Самерлі були-як виклик: у нього знову з'являлася посмішка на обличчі, він мовчав, але за пасмами диму зі своєї люльки тільки скептично хитав головою.
Досить тим часом про двох моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само як і моєї, виявляться з подальшої розповіді. У нас є ще кілька компаньйонів, які, можливо, відіграватимуть чималу роль у майбутніх подіях. Перш за все — це негр-велетень Самбо, справжній чорний Геркулес, працьовитий, як кінь, ну й тямущий десь так само. Ми найняли його в Парі з рекомендації пароплавного товариства, на суднах якого він трохи навчився англійської мови.
Там-таки в Парі ми завербували й Гомеса та Мануеля — метисів, які саме прибули туди з плотами червоного дерева. Були вони брунатношкірі, бородаті, люті, моторні й дужі, як пантери. Обидва жили у верхів'ях Амазонки, куди ми прямували, і саме це й спонукало лорда Джона найняти їх. Гомес до того ж чудово розмовляв по-англійському. За платню в п'ятнадцять доларів на місяць ці метиси погодилися слугувати нам, куховарити, веслувати і, взагалі, робити все, що їм буде загадано. Крім них, ми найняли ще трьох індіанців з болівійського племені мохо — представники якого поміж, усіх надрічкових тубільців славляться як вправні рибалки й човнярі. Старшого ми так і назвали Мохо, решта двоє мали ім'я Хосе та Фернандо. Отже, до складу нашої маленької експедиції, що чекає у Манаосі на інструкції для своєї незвичайної подорожі, входять троє білих, два метиси, один негр і троє індіанців.
Нарешті по втомливому тижні очікування настали призначений день і година. Уявіть собі добре затінену вітальню у фазенді Санто-Ігнасіо, за дві милі від Манаоса. Надворі жовтий сліпучий блиск жаркого сонця, пальми відкидають чорні тіні, чіткі, як обриси самого дерева. Нерушне повітря на багато октав сповнене безугавним деркотінням комах — тропічним хором широкого діапазону, від низького гудіння бджіл до високого, гострого дзижчання москітів. Перед верандою — невеличкий садочок, обмережений кактусами й прикрашений грядками екзотичних квітів, над якими в проміннях сонячного світла кружляють і в'ються величезні блакитні метелики та гарненькі крихітки-колібрі. Ми сидимо круг плетеного стола, на якому лежить запечатаний конверт. На конверті зубчастим письмом професора Челенджера написано: