— Цієї осені я збираюся до Італії,— сказав містер Гаттон. Він почувався пляшкою пива, що ось-ось вибухне від веселого збудження.
— Італія… — міс Спенс заплющила в екстазі очі. — Мене теж тягне туди.
— То ж чому не підкоритися цьому бажанню?
— Ну, я не знаю. Якось нелегко зважитися на подорож наодинці.
— Наодинці… — А, ці звуки гітари й низьке контральто! — Так, подорожувати самотою не дуже весело.
Міс Спенс лежала у кріслі й мовчала. Очі її ще були заплющені. Містер Гаттон підкрутив вуса. Здавалося, мовчання триває нескінченно довго.
Коли вона наполягла, щоб він залишився повечеряти, містер Гаттон не став відмовлятися. Забавка тільки-но розпочалася. Стіл було накрито в лоджії. Крізь арки їм було видно парк, що збігав у долину, саму долину та пагорби в далечині.
Споночіло; спека й тиша були нестерпні. У небі здіймалася велика темна хмара й здалеку було чути, як гуркоче грім. Гуркіт дедалі ближчав, повіяв вітрець, і впали перші краплини дощу. Зі столу прибрали. Міс Спенс і містер Гаттон сиділи в темряві, що чимдалі густішала. Міс Спенс урвала мовчання, задумливо промовивши:
— Гадаю, що кожен має право на свою частку щастя, хіба ні?
— Певно, що так. — Але до чого вона це каже? Ніхто не робить узагальнень щодо життя, якщо не збирається говорити про своє. Щастя: він озирнувся на своє власне життя й побачив безжурне, спокійне існування, не потурбоване ані значними втратами, ані неприємностями, ані тривогами. Він завжди мав гроші і свободу;
він майже завжди робив те, що йому заманеться. Так, він вважав себе щасливим — щасливішим за багатьох людей. А зараз він був не просто щасливий; він відкрив у безвідповідальності таємницю радості. Він саме збирався сказати щось про своє щастя, коли міс Спенс продовжила свою мову:
— Такі люди, як ми з вами, мають право хоч колись у житті бути щасливими.
— Я? — запитав здивовано містер Гаттон.
— Бідний Генрі! Доля не дуже пестила нас із вами.
— Але вона могла поставитися до мене й гірше.
— Це ви лише бадьоритесь. Ви молодець. Але не думайте, що я не бачу, що криється за цією маскою.
Міс Спенс говорила чимраз гучніше й гучніше, мірою того, як дощ посилювався. Час від часу її слова заглушав грім. Вона продовжувала говорити, перекрикуючи шум знадвору.
— Я вас так добре розуміла, і то віддавна.
Блискавка освітила її, напружену, нахилену й націлену на нього, її очі здавалися двома глибокими й загрозливими гарматними жерлами. Темрява знову поглинула її.
— Ви були самотньою душею, яка шукала споріднену душу. Я співчувала вашій самотності. Ваш шлюб… — грім заглушив кінець її речення, і містер Гаттон знову почув голос міс Спенс, коли вона казала: —… не могла бути справжньою подругою для чоловіка вашого штибу.
Споріднена душа! Він? Споріднена душа. То було неможливо, неймовірно. "Жоржет Лебланк, колишня споріднена душа Моріса Метерлінка"[9]. Кілька днів тому він побачив таке в газеті. Так ось ким він був в уяві Дженіт Спенс — спорідненою душею. А для Доріс він був зразком доброчесності й найрозумнішою людиною в світі. А ким він був насправді, в дійсності? Хто знає?
— Усім серцем я потяглася до вас. Я вас розуміла. Я теж була самотня. — Міс Спенс поклала руку йому на коліно. — Ви були такий терплячий. — Знову блиснуло. Вона ще й досі була небезпечно націлена на нього. — Ви ніколи не скаржилися. Але я здогадувалася, я здогадувалася.
— Як це чудово з вашого боку! — То ж він був ame incomprise[10].
— Тільки жіноча інтуїція…
Грім ударив і розколовся, затих удалині, і лунав лише гомін дощу. Грім був його сміхом, збільшеним сміхом, що вирвався назовні. Блиснуло й гримнуло знову, над самісінькими їхніми головами.
— Хіба ви не відчуваєте, що у вас у душі є щось таке, що ріднить вас із цією бурею?
В уяві він бачив, як вона нахиляється до нього, промовляючи ці слова.
— Пристрасть зрівнює людину з природою.
Який же йому зробити зараз хід? Очевидно, від нього чекають, що він скаже "так" і зважиться на рішучий крок.
Однак містера Гаттона раптом охопив жах. Пиво вже не грало. Ця жінка не жартувала, вона плекала дуже серйозні наміри. Ця думка приголомшила його.
Пристрасть?
— Ні,— розгублено відповів він. — Я не пристрасна людина. Проте його зауваження або не почули, або на нього не звернули уваги, бо міс Спенс, мов у лихоманці, з неослабним піднесенням продовжувала говорити, але так швидко й таким довірливим голосом, що містер Гаттон не спромагався зрозуміти, що саме вона каже.
Судячи з того що йому вдавалося почути, вона розповідала йому історію свого життя. Блискавки мигали рідше, і темрява западала надовше. Однак із кожною блискавкою він бачив, що жінка й досі націлена на нього; вона що ближче посувалася до нього, ближче й ближче. Темрява, дощ, а потім блискавка! Її обличчя було поруч, до нього можна було сягнути рукою. Бліда, біло-зелена маска — великі очі, вузьке жерло рота, густі брови. Агріппіна, а може, так, а може, вона більше схожа на Джорджа Робі?[11]
Він почав обмірковувати різні плани втечі. Можна було б раптово скочити, прикинувшись, що побачив злодія. — Тримайте злодія! Тримайте злодія! — і кинутися наздогін. А може, сказати, що йому раптом стало зле, що в нього серцевий напад? Або що він побачив привида — привида Емілі в садку? Поринувши, мов дитина, у складання планів, він не звертав жодної уваги на те, що говорила міс Спенс. І лише коли вона судомно схопила його за руку, він отямився.
— Я поважала вас за це, Генрі,— сказала вона. Поважала його за що?
— Шлюб — це святе, і ваша повага до нього, навіть коли шлюб, як у вашому випадку, був невдалий, викликала в мене повагу до вас, захоплення вами і — чи насмілюся я вимовити це слово?..
О, злодій, привид у садку! Проте, для них було надто пізно.
— … так, Генрі, кохання. Але ж відтепер ми вільні, Генрі. Вільні? У темряві почувся шурхіт, і вона стала навколішки поряд з його стільцем.
— О Генрі, Генрі, я теж не була щаслива.
Вона обійняла його, і, відчуваючи, як здригається її тіло, він зрозумів, що вона ридає. Так, мабуть, благають пощади.
— Не треба, Дженет, — говорив він. Ті сльози були жасні, справді жасні. — Не зараз, не зараз! Заспокойтеся, вам треба в ліжко. — Він погладив її по плечі, потім підвівся, звільняючись від її обіймів. Він залишив її лежати долі поруч із стільцем, на якому сидів.