Коли вони вирушили у зворотну путь, Доріс була трохи напідпитку й надзвичайно пристрасною. В машині було темно, однак, дивлячись уперед повз непорушну постать М'Наба, вони могли бачити яскравий і вузький світ форм та кольорів, які вихоплювали з мороку фари автомобіля.
Коли містер Гаттон повернувся додому, було вже за одинадцяту. У холі його зустрів доктор Ліббард. То був невисокий на зріст чоловік з маленькими, тендітними руками та гарними рисами обличчя, що видавалося майже жіночим. Його чорні очі були великі й сумні. Він багато часу просидів біля ліжок своїх пацієнтів, дивлячись у їхні сумні очі й розмовляючи з ними про всілякі дрібниці тихим, сумним голосом. Від нього йшов приємний дух, певно, що то був запах антисептика, проте в той же час він був вишуканий і витончено чарівний.
— Ліббард? — промовив здивований містер Гаттон. — Ви тут? Що, моїй дружині погано?
— Ми намагалися повідомити вас раніше, — відповів йому тихий, сумний голос.
— Мені сказали, що ви у Джонсонів, але там нічого про вас не знали.
— Ні, мене там не було. У мене зламався автомобіль, — відповів роздратовано містер Гаттон. Яка досада, коли тебе ловлять на брехні.
— Ваша дружина дуже хотіла вас побачити.
— Добре, я зараз же піду до неї,— містер Гаттон рушив до сходів. Доктор Ліббард узяв його під руку.
— Боюся, що вже запізно.
— Запізно? — він намагався витягти годинника, однак той ніяк не виходив із кишені.
— Місіс Гаттон померла півгодини тому.
Голос залишався достоту таким же тихим, суму в очах не побільшало. Доктор Ліббард говорив про смерть, немовби розповідав про матч місцевої команди у крикет. Усе було однаково марним, однаково вартим жалю.
Містер Гаттон раптом пригадав слова Дженіт Спенс: "У будь-яку мить, у будь-яку мить". Вона влучила в самісіньку середину.
— Що сталося? — запитав він. — Що стало причиною?
Доктор Ліббард пояснив, що не витримало серце, зупинку якого спричинив шалений напад блювоти, викликаний у свою чергу якоюсь їжею подразнювального характеру. Порічками? — зробив припущення містер Гаттон. Може бути. То було занадто для її серця. У неї було хронічне захворювання клапана: щось не витримало напруги. Все скінчилося; страждала вона недовго.
— Шкода, що вони обрали для похорону день матчу між Ітоном та Гарроу, — говорив старий генерал Грего, стоячи в холодочку під муром кладовища з циліндром у руках і витираючи обличчя хусточкою.
Містер Гаттон почув це зауваження й насилу стримався, щоб не завдати генералові серйозного тілесного ушкодження. Йому хотілося зацідити старому негідникові прямісінько у велику червонясту пику. Потворну величезну ягоду шовковиці, присипану борошном. Де ж повага до мертвих? Невже всім байдуже? Теоретично йому теж було байдуже — нехай мертві ховають своїх мертвих. Але тут, на краю могили, він, здивувавши себе самого, ледве стримував ридання. Сердешна Емілі, колись вони були справді щасливими. Тепер вона лежить у домовині на дні двометрової ями. А цей Грего скаржиться, що не зможе піти на матч Ітон — Гарроу.
Містер Гаттон обернувся й подивився на гурт чорних постатей, що повільно випливав з подвір'я церкви й прямував до череди колясок та автомобілів, які стояли на узбіччі. На яскравому тлі липневої трави, квітів та листя ті постаті мали жахливий, неприродний вигляд. Думка про те, що всі ці люди незабаром теж будуть мертві, трохи потішила його.
Того вечора містер Гаттон допізна сидів у своїй бібліотеці, читаючи книжку про життя Мільтона. Якоїсь особливої причини для того, щоб читати саме цю книжку, у нього не було: то була книжка, що першою трапила йому до рук, та й край. Було вже по півночі, коли він закінчив читати. Він підвівся, відчинив двері й вийшов на невелику, замощену кам'яними плитами терасу. Ніч була тиха, ясна. Містер Гаттон подивився на зірки й на темні провалля поміж ними, кинув оком на темний лужок та безбарвні квіти в садку, а потім полинув поглядом у далечінь, чорну та сіру в місячному світлі.
У нього в голові юрмилася безліч думок. Там були зірки, там був Мільтон… Людина могла зрівнятися з зірками й ніччю. Велич, шляхетність. Але чи є насправді різниця між шляхетністю та ницістю? Мільтон, зірки, смерть і він сам, він сам. Душа, тіло; високе й низьке єство. Може, зрештою, в цьому щось і було. На боці Мільтона був Бог і праведність. А що було на його боці? Нічого, нічогісінько. Були тільки маленькі груди Доріс. Який сенс був у цьому всьому? Мільтон, зірки, смерть, і Емілі в могилі, Доріс, і він сам — завжди він…
О, він — огидне і нікчемне створіння. Усе переконувало його в цьому. То була уроча мить. Він уголос промовив:
— Я виправлюся. Я виправлюся.
Звук власного голосу в мороці ночі приголомшив його. Йому здалося, що він виголосив ту заповітну обітницю, яку дають лише боги.
— Я виправлюся. Я виправлюся.
У минулому були новорічні свята, роковини, коли його поймало достоту таке саме почуття вини і він давав подібні обітниці. Всі вони, оті обітниці, відлетіли, мов дим, у небуття. Але ця мить важила набагато більше, і він дав набагато страшнішу клятву. Тепер усе буде інакше. Так, він житиме, керуючись розумом, він працюватиме, він стримуватиме свою хіть, він присвятить своє життя якійсь праведній меті. Він так вирішив, і так воно й буде.
На практиці це має виглядати так: ранками він займатиметься господарськими справами, об'їжджаючи поля з управителем, доглядаючи, щоб його землі оброблялися в найсучасніший спосіб — дбаючи про силос, штучні добрива, забезпечуючи врожаї протягом усього року й таке інше. Решту дня він присвятить серйозній праці. Він уже віддавна збирався написати ту книжку — "Вплив хвороб на цивілізацію".
Містер Гаттон лягав спати принижений і смиренний, проте з відчуттям, що Господь зглянувся на нього. Він спав сім годин із половиною і, прокинувшись, побачив, що знову яскраво сяє сонце. Почуття минулої ночі завдяки доброму відпочинку трансформувалися у звичну для нього бадьорість. І лише через деякий час після того як він повернувся до свідомого життя, містер Гаттон згадав свою обітницю, свою страшну клятву. Мільтон і смерть здавалися іншими при світлі дня. А щодо зірок, то їх взагалі не було. Однак наміри його були правильними; навіть удень він був певен цього. Після сніданку він наказав осідлати коня й об'їхав з управителем свій маєток. По другому сніданку він читав Тацитову "Чуму в Італії". Увечері він зробив кілька нотаток стосовно малярії на півдні Італії. Роздягаючись, пригадав, що у збірці анекдотів Скелтона був дуже дотепний жарт із приводу "спітнілої хвороби". Він це теж занотовував би, якби знайшов олівця.