УСЕ ПО ЗАКОНУ
Малюнок
Іван Іванович довгенько перебував за кордоном, аж од-бився од рідних звичаїв, і тепер був приємно схвильований від думки, що повертається додому.
Але на кордоні сталася з ним неприємна і трохи чудна пригода. Під час подорожі купив він собі дві-три статуетки, дві-три копії картин, ще кілька дрібних речей, які подобалися. Він не ховався з ними і сам розказав таможенникові, що має такого, за віщо треба платити мито. Але таможенник хотів бачити все на власні очі й розпанахав Івану Івановичеві всі пакунки.
Підлеглого митові більше не знайшлося нічого, та знайшлося з десяток українських книжок галицького видання. З несхованою втіхою віддав їх зараз таможенник якомусь добродієві, з пронизуватими очима, що ввесь час крутився зблизька, позиркуючи на пасажирські речі, а той, сквапно вхопивши їх, потяг кудись до іншої хати.
Тепер чемодани Івана Івановича виглядали мов вивернуті тельбухи... усе в їх було перекидане, змішане, одіж зобгана, чиста білизна перемацана замазаними руками, потрушена тютюном, змішана з брудною. Але Іван Іванович мусив усе те кинути на божий догляд, бо таможенник звелів для підрахунку мита перенести речі, підлеглі йому, до другого столу й вимагав, щоб Іван Іванович був при тому та впевнився, що все робиться по закону.
Здавалося, його найдужче обходило переконати в тім Івана Івановича.
З великим дивуванням довідався тепер той, що закон вимагає, щоб малюнки, які він віз, були порозвірчувані, ящики, в яких були статуї, поодбивані, папір, у якому вони загорнуті, розмотаний, а самі статуї не тільки зважені, а ще, якщо мали який п'єдестал, і-розібрані. Нарешті, таможенник заходився скребти статуї ножиком, щоб дознати, чи зроблені вони з щирої бронзи, чи, може, з якого дешевого виробу.
— Бачите! — туркав він безперестану.— Ви ж могли б на нас ремствувати, якби ми цього не робили. Адже закон ічііиачає одно мито з мармурових, інше з бронзових, ще піше — з шпигальтрових статуй. Знов-таки мито не однакове іа п'єдестал, і за статую та й не однакове за п'єдестал а горорізьбою чи без неї...
— Бога ради! — прохав Іван Іванович.— Візьміть з мене якнайбільше мито, та не псуйте мені речей. Я ж їх тут не зможу впакувати гаразд, вони подеруться, поб'ються... Та й поїзд не дожидатиме на мене, а піде, і я на тім більше втрачу.
— Як таки можна! — чемно, мов умовляючи химерну дитину, відповів таможенник.— Казна не потрібує нічого зайвого, казна не хоче того, що їй не належиться, але обов'язки наші — пильнувати інтересів казни, і вона не повинна нічого втратити! А чи втратите ви, це, вибачайте, нас не обходить. Нас обходить закон, щоб ніхто не важивсь плескати, що ми не додержуємо законів...
Згодом дійшла черга до наліжника з шовкових вичосків, який Іван Іванович купив десь в Італії і від якого забувсь відчепити крамарську мітку. Виявилося, що саме через це за наліжник, який куплено було за 7 карбованців, казні належиться 27 карбованців мита. Закон, що так дрібно таксував статуї, які в кожнім разі могли дужче потерпіти від таможенного огляду, ніж шовкові вироби, не робив між ними жодної різниці. їх важать, і мито береться з ваги.
— Але • це якась нісенітниця! — не втерпів Іван Іванович.
— Вибачте, я не маю доручення обмірковувати закони..; На те у поновленому ладі,— з задерикуватою усмішкою відповів таможенник,— є Державна дума Я лише виконую закон, і якщо не так виконую, кожен ваш виборець має право зробити запит...
— Коли так, я прикину вам наліжника, а платити такого мита не хочу.
— Це як завгодно...
Тим часом у залі з'явився жандармський офіцер, а за ним несли купу забраних у пасажирів книжок, між іншими й книжки Івана Івановича.
Його покликано до офіцера.
— Ваших книжок я повернути не можу.
— А то чому?
— Це закордонні видання.
— Але ви бачите: ця, наприклад,— це ж народні казки, записані на Полтавщині і лише видані у Львові.
— Це мене не обходить. Я не зобов'язаний розглядати зміст, але закон дає мені право затримати кожну закордонну книжку. Я перешлю їх до цензурного комітету до Києва, вам видамо квиток, можете забрати їх там, якщо комітет дасть згоду.
— Але ж мені нема чого заїздити до Києва.
— Це мене не обходить.
— Ви ж бачите, поміж цими книжками нема й однієї на політичні теми, усі з історії літератури, усі однієї спеціальності. Ви ж знаєте закон, що кожен має право діставати навіть і заборонені книжки, які належать до його спеціальності...
— Не зобов'язаний знати вашу спеціальність.
— Та це ж видко з самих заголовків.
— Не маю охоти розмірковувати про те, але вже якби схотів умикатися, бачив би, що усі ваші книжки — українські...
Офіцер молоденький, ледве засіялися вуси, але вигляд войовничий і задерикуватий, і, очевидячки, має свої антипатії.
— Кінчайте вже хоч скоріше,— через силу стримуючись, звертається Іван Іванович до таможенника, що все ще копається, вираховуючи мито.
— Не можу спішитися...
Скінчається на тому, що поки Іван Іванович похапки силкується хоч як-будь скласти свої речі, поїзд рушає. Ще десять годин вечора, і Івану Івановичеві достанеться дожидати другого, аж до чотирьох годин ранку. Розлючений, роздратований, ледве стримуючись, щоб не вилаятись, звелів він носильщикові нести свої речі до буфетної зали.
Довго ходив він по залі, не можучи заспокоїтися. Було прикро, було нудно, він був утомлений, але найдужче дойма-ло почуття образи. Та згодом настрій занепадав, а дражлива нудьга робилась гостріша. Помалу зала спорожніла, лакей попригашував більшість ламп, і хата зробилася мов ще непривітніша та ще брудніша серед тьмяної сутіні, що наполягла на неї. Спати з цим настроєм, на цих твердих і, здавалося, наскрізь брудних диванах, у цьому передиханому, аж кислому, повітрі було неможливо. Щоб якось перевести час, Іван Іванович, хоч не хотів їсти, замовив вечерю; скінчивши її, пив чай склянка за склянкою, а нарешті, щоб хоч почути людський голос, почав розмовляти з лакеєм. Балакати не було про що, і, щоб почати розмову, Іван Іванович почав розказувати лакеєві свою пригоду й розпитувати в його про таможенні порядки, неначе питаючи поради.
Зразу він помітив, що лакей цілком співчуває йому.